У День Захисників та Захисниць України ми згадуємо імена тих, хто не повернувся з бойового завдання та отримав статус “безвісти зниклий військовослужбовець”. Це статус невідомості, болю та віри. Родина бійця 184 окремого батальйону 122 бригади територіальної оборони Борисенка Владислава Володимировича з Болграда вже три з половиною роки знає, як це загубити рідну людину та постійно шукати, чекати на повернення та молитися. Історією свого сина з Бессарабія.UA поділилася його матір Аліна Борисенко.
Владислав народився 18 листопада 2000 року в місті Дубно на Рівненщині. Бажаний та довгоочікуваний перший син. Світловолосий, блакитноокий і завжди усміхнений, для мами він справжній дарунок долі.
Після закінчення першого класу Влад разом із мамою переїхав до Болграда, який згодом став для нього рідним домом. Тут народився його молодший брат Даніїл, з’явилися перші друзі, захоплення та мрії.
“Ми переїхали з україномовного міста до багатонаціонального краю. Сину довелося перевчатися, а потім він уже вивчив і болгарську, гагаузьку розумів. Влад відчував себе тут своїм”, — згадує мама.
Спочатку Владислав навчався у Болградській школі №3. Згодом родина оселилася в селі Залізничне, де хлопець завершив навчання. Особливо захоплювався футболом і грав на позиції воротаря. Також йому подобалися ремесла Болградського району, зокрема мріяв про розвиток вівчарства.
Після дев’ятого класу Владислав вирішив не продовжувати навчання, а працювати разом із мамою у сфері торгівлі в Болграді.
У 2016 році родина Борисенко пройшла важкий етап, у 16-річного Влада виявили онкологічне захворювання в області грудної клітини.
“Пам’ятаю, як він притулився та промовив, що дуже боїться вмерти. Тоді нам вдалося його врятувати, вчасно пролікувати. Але страх — втратити свою дитину — залишився зі мною назавжди”, — ділиться жінка.
Заради захисту України
Уже в юному віці у Владислава виникали думки приєднатися до ЗСУ, він дуже чекав на повноліття. Та через стан здоров’я служба стала неможливою.
Хлопець був самостійним, почав працювати та вже у 21 рік став молодим батьком сина Іллі — маленькою копією себе.
Влад неймовірно пишався тим, що має своє продовження. У сині він бачив частину себе, свою душу. Це абсолютна його любов та гордість.
“У 2022 році Владислав мав приїхати до мене у Фінляндію на роботу, але нам не вистачило трьох днів, як почалося вторгнення та закрили кордони. Син зателефонував та сказав, що бігти з країни не буде, я ж його виховувала гідно”, — згадує той час Аліна.
Як матері, їй було важко відпускати сина на службу, вона всіляко вмовляла залишитись, бо турбувалась за його здоров’я.
Однак наполегливість Владислава взяла гору та 4 березня 2022 року його документи прийняли до ТрО.
Протягом року солдат у складі 184 батальйону дислокувався на Одещині. За цей час молодий військовослужбовець змужнів, подорослішав.
“Я не бачила сина рік, наша зустріч сталася на день народження онука у січні 2023 року. Переді мною стояв вже дорослий чоловік, який розуміє, чого хоче від життя. Прийшло усвідомлення, що мої старання були не марні. Тепер він уже всім керував, допомагав, турбувався”, — з гордістю розповідає матір.
Проводжаючи востаннє сина на службу, жінка вмовляла залишитися та прооперувати коліно, бо у нього була травма після футболу. Але Влад дав зрозуміти, що все зробить лише тоді, коли закінчиться війна.
Мамо, я тут не помру
Наприкінці лютого Владислав уперше вирушив на ротацію до Бахмута, про що він чесно розповів матері. Захисник розумів, що попереду небезпечно, але водночас говорив, що його мрія потрапити на передову здійснилася. Просив маму не плакати та передати Ілюші, що тато дуже сильно його любить. Аліна досі зберігає скриншоти їхнього листування до зникнення.
28 числа о 13:30 вона написала синові з метою дізнатися, як справи. Він відповів, що планується його перший виїзд на бойове завдання, з якого солдат-стрілець Владислав Борисенко не повернувся.
“Знаєте, коли він був дитиною, я завжди відчувала, якщо з ним біда. Якесь передчуття було. А тут я сказала, що не відчуваю нічого. Страху не було. І син запевняв: “Мамо, я відчуваю, що тут не помру”, — згадує Аліна.
3 березня дівчина Влада повідомила Аліні, що містом ширяться чутки про його загибель. А напередодні жінці наснився син, який казав: “Що б тобі зараз не сказали — не вір нікому”.
Згодом родині повідомили, що Владислав безвісти зник саме 1 березня під час виконання завдання. Відомості про втрати не були підтверджені.
Як потім дізналася матір, Влад вночі сам повідомив по рації, що він “300”, тобто був поранений. Побратими намагалися дістатися до нього, однак не змогли. Ті, хто все ж дійшов до позиції, також не вийшли на зв’язок.
Відтоді доля десятка військовослужбовців 122 бригади ТрО стала невідомою.
“Якби мені дали координати, я б сама його шукала. Ми дивилися на картах — той будинок, здається, вцілів. У мене був такий стан, що я хотіла туди їхати. Я думала: що я їм, а він, можливо, ні? Як його можуть бити?”.
Досі заряджаю його телефон
Згодом Аліні передали особисті речі сина — навушники, баночку з монетами та телефон.
“Ті навушники прямо пахнуть ним”, — говорить жінка.
Телефон Владислава мама досі заряджає і перевіряє. Каже, що син напам’ять знав лише власний номер.
“Я думаю, якщо у нього буде можливість і він захоче зателефонувати, то хоча б на свій номер зможе”,- промовила із сумом в очах мама.
За три з половиною роки родина отримувала різну інформацію, однак жодна з неї не дала остаточної відповіді. 7 березня 2023 року хтось створив акаунт і написав Аліні: “Привіт від Владислава”. Згодом сторінку видалили. Жодних вимог чи прохань до матері не було.
Була інформація про можливе перебування Владислава в полоні. Його нібито бачили спочатку в Луганську, а згодом — у Ростові-на-Дону.
Є й інші історії, які Аліна сприймає як знаки. Приблизно пів року тому, коли їй було особливо важко, пролунав телефонний дзвінок.
“Хтось сказав: “Алло, мама, мама”, — і зв’язок обірвався”, — розповідає жінка.
Вона передзвонювала близько 20 разів, але відповіді не було. З’ясувалося, що номер належить жінці, яка стверджувала, що нікому не телефонувала.
Саме під час нашої розмови з матір’ю захисника до кафе зайшов військовослужбовець. Цей збіг ми разом сприйняли як добрий знак.
Я хочу мати змогу кудись притулити свою душу
У родині розуміють, що жоден сон, дзвінок чи непідтверджене повідомлення не може замінити офіційної інформації. Аліна разом з іншими родинами безвісти зниклих бійців 122 ТрО звертається до різних інституцій та продовжує пошуки, бере участь у мирних акціях, переговорах.
“У Координаційному штабі я якось сказала, що зможу прийняти будь яку правду. Але якщо вона буде підтверджена. Стати на захист країни — це рішення сина, і претензій ні до кого не маю. Але мені не потрібна надія заради надії, а конкретна відповідь. Я хочу мати змогу кудись притулити свою душу. Зараз такої змоги немає. На ніч я вмираю, бо розумію, що день пройшов дарма. Зранку воскресаю, бо розумію, що я ще не знайшла сина”, — каже Аліна Борисенко.
За цей час Владислав втратив близьких людей. Пішла з життя його бабуся по батьківській лінії. Безвісти зник його батько, він був захисником на Торецькому напрямку. Помер і батько Аліни, дідусь Владислава. Влад був його першим онуком. Дідусь називав хлопця “дитиною своєї душі” і мріяв, що одного дня онук стане його помічником на риболовлі.
Коли дідусь вже тяжко хворів, Аліна просила його, якщо він знає щось про Влада, дати їй знак. Після смерті батько не снився їй протягом дев’яти днів. А наснився пізніше дружині, де згадував російське місто, де утримують українських полонених.
Аліна Борисено продовжує шукати будь-яку зачіпку, яка могла б привести її до сина.
Зараз Дані потрібен старший брат, а маленькому Іллі тато
Особливо важко розлуку зі старшим братом переживає Даніїл. Різниця у віці між ними десять років. Влад для нього авторитет та приклад чоловіка. Вони були дуже близькими, а молодший завжди прислухався до старшого.
Влад часто говорив, що Даніїл — найкраща людина в їхній родині і що всі неодмінно ним пишатимуться. Аліна згадує, що перші пів року після зникнення Влада їй було настільки важко, що сину довелося швидко подорослішати.
“Якби мала можливість зараз поговорити з Владом, то перш за все вибачилася б. Бо, коли він збирався на службу, я не знала, які аргументи навести, щоб його зупинити. Лякала його навіть пораненням. А він відповів, що ніколи не приїде, якщо отримає травми. Розумію, війна змінила його характер, здоров’я. Зараз дуже хотіла б, щоб він знав, що я його чекаю, щоб не сталося. Хотіла б розказати про його синочка Іллю, який дуже схожий на Влада у дитинстві”, — зі сльозами на очах говорить Аліна Борисенко.
Владиславу лише 26 років. Це мав бути розквіт його молодості, сил і життя. Це мав бути його час як батька. Адже маленький Ілля не повинен шукати тата серед перехожих — він має бачити його поруч, відчувати його любов і знати, що він під його захистом.
Для його матері ці роки стали пеклом — пеклом очікування, невідомості й надії, у якому вона досі не змогла повернути сина додому.
У цій історії для родини Борисенко досі немає крапки. Для рідних Влад — не просто статус у документах і не номер у списку зниклих. Він — син, брат Даніїла, батько маленького Іллі, онук, якого так чекав дідусь, і військовослужбовець, який встав на захист рідного дому.
Чекаємо та віримо на повернення Владислава Борисенка!
Дякуємо за захист та мужність!
