У 2023 році Україна вперше відзначає День захисника і захисниць 1 жовтня, перенесення дати відбулося через реформу церковного календаря. Сьогодні Бессарабія.UA познайомить з історією мешканця Ізмаїла Серпенінова Владислава Миколайовича — лікаря, старшого лейтенанта медичної роти однієї з механізованих бригад.
У зв’язку з перебуванням на території ведення бойових дій, у 51-річного військового лікаря Владислава Серпенінова немає можливості спілкуватися з журналістами, тому розповісти про себе він довірив дружині Ірині Серпеніновій.
Династія медиків
Владислав народився у 1972 році в Німеччині. Батько був військовим медиком, тому свого часу родині Серпенінових довелося мандрувати по радянському союзу. Свій шлях становлення лікарем Владислав почав у Читінському медичному інституті, а згодом через переведення батька до України продовжив здобувати медичну освіту в Дніпропетровській державній медичній академії.
Владислав Миколайович розпочав свою діяльність як лікар-терапевт у 1995 році у лікарні пенітенціарної установи (ред. Державна пенітенціарна служба — колишній центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом).
У Дніпрі Владислав познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною, акушер-гінекологом. Жінка — відома в Ізмаїльському районі лікарка.
Згодом після одруження у них народився перший син — Валентин.
Потім молода родина вирішила переїхати на батьківщину Ірини, до Ізмаїла.
Деякий період Владислав викладав в Ізмаїльському медичному училищі, а 17 років тому розпочав приватну практику як лікар ультразвукової діагностики. Тоді у пари народився вже другий син — Максим.
Подружжя Серпенінових відоме в Ізмаїлі, вони працювали разом, розвивали родинну справу. Відкриті, комунікабельні, привітні та беззаперечно є професіоналами медичної справи.
Цікаво, що й старший син пішов шляхом своїх батьків, своє життя він також присвятив лікарській справі.
Життя у воєнному часі
30 січня 2023 року Владислава мобілізували до лав ЗСУ. Полишити роботу, пацієнтів, справу свого життя було складним рішенням, але все ж він пішов виконувати свій обов’язок на передову.
«Дуже складно було опанувати себе у той період», — згадує Ірина.
Лікаря направили на навчання до Львова, там він отримав сертифікат про проходження курсу ультразвукової діагностики в умовах ведення бойових дій. Організатори навчання — іноземні волонтери, які передали лікарям у користування сучасні портативні апарати УЗД, котрі були вкрай їм необхідні.
“Ми з родиною та друзями намагалася придбати його самостійно, але зараз їх постачання в Україну ускладнилося, потрібно чекати до двох місяців, але ми розуміли, що часу немає, бо обладнання потрібно тут і зараз”, — розповідає Ірина.
Відтепер Владислав та його колеги можуть в операційній одразу проводити діагностику, бачити ураження.
Чоловік проходить службу у пункті стабілізації стану поранених військових на Донеччині, звідти вже потім вони потрапляють до інших лікарень.
Завдяки сучасному апарату УЗД та професіоналізму Владислава вдається виявляти немагнітні металеві уламки в тілі поранених.
Бували й випадки, коли військовому лікарю неабияк допомагали знання з часів минулої роботи, без стетоскопа за методом об’єктивного обстеження стану внутрішніх органів шляхом оцінки звуку він визначав легеневе ураження.
Найскладніше бути далеко від родини
Ми розуміємо наскільки важливо зосереджуватися на справі, тим паче на передовій, коли потрібно брати відповідальність за життя людей на себе. Тому неабияк радіємо, що одне повідомлення військовий лікар таки зміг відправити дружині під час розмови з Бессарабія.UA.
Він дуже переймається через обстріли Одещини, хвилюється за рідних та дуже сумує.
“Найскладніше для мене — бути далеко від родини та знати, що ви у небезпеці. Дуже не вистачає дому”, — каже Владислав.
Підтримка рідних, настрій та дух його підбадьорюють. І хоча нещодавно Владислав був у довгоочікуваній відпустці, надихатися рідним повітрям, насолодитися теплими обіймами часу йому не вистачило, та він виборе з побратимами той дорогоцінний час, обов’язково.
“Україна — це моя родина та свобода, на передовій ми захищаємо свої землі, свої родини, своїх батьків і в цьому наша перевага, нам чужого не потрібно”, — каже Владислав.
А поки ЗСУ б’ються з окупантами, він бореться за життя наших військових. Владислав Миколайович каже, що бути лікарем на передовій — це велика відповідальність за життя бійців, він присягався та інакше вчинити не може. Він — патріот, українець до глибини душі, гордість родини, гідний син України.
***
Ізмаїльщина пишається Вами, Владиславе Миколайовичу, чекаємо вдома, вболіваємо та віримо у Перемогу!
