У вересні цього року патріотичні логотипи назв міст Південної Бессарабії кілійського фотографа Олексія Салло розлетілися мережею та привернули увагу громадськості. Бессарабія.UA дізналася подробиці його творчого шляху, ставлення до України та бачення свого майбутнього в ній.
Батьків Олексія, після закінчення ВНЗ, направили до «столиці грузинської металургії» — місто Руставі.
Саме тут у них народилося двоє дітей — син Олексій та дочка Анастасія. Як згадує фотограф, його дитинство проходило серед типових бетонних багатоповерхівок та позбавлених зелені дворів. Першу половину дня він проводив на стадіоні «Металург» у секції легкої атлетики, загальноосвітню школу відвідував у другу зміну, а після занять забирав сестричку із дитячого садочка. Усі канікули та свята проводив в гостях у дідуся з бабусею у сусідньому Азербайджані, на березі теплого Каспійського моря.
Наприкінці 80-х років під час однієї з останніх поїздок до Азербайджану став свідком подій Карабаського конфлікту, які зараз, через десятки років, викликають в Олексія стійке почуття «дежавю» — комендантська година, блок пости, «миротворці».
Згодом у цікаве, розмірене, сповнене мрій життя увірвалися кардинальні зміни. Події в рідній Грузії 1991 року змусили сім’ю Олексія залишити батьківщину.
Спочатку навчився малювати
З грузинського промислового міста вони приїхали до мальовничої Кілії, де жили родичі матері Олексія. І хоча тоді 11-річний хлопець не міг продовжити заняття з легкої атлетики, він знайшов своє покликання в іншому.
“У місті функціонували футбольні, баскетбольні секції, але це не зовсім те, що мені потрібно було. Одного дня вже перед початком навчального року, гуляючи містом, я побачив оголошення про те, що Кілійська художня школа оголосила набір, і я поступив”, — згадує Олексій.
Шість років він показував гарні результати у художньому мистецтві, його вчителем була заслужена художниця України Валерія Левенцова.
Це був незабутній час. Крім занять у стінах художньої школи, у теплу пору року учнів великими групами водили на «пленери» малювати чудові краєвиди на околицях міста.
“Ось так я почав малювати, а вже потім з появою фототехніки — займатися фотографією”, — ділиться герой публікації.
Після закінчення Кілійської школи №3 Олексій хотів вступити до Академії будівництва та архітектури. Навіть спочатку йому здалося, що з вступними екзаменами — диктантом та кресленням, він справиться легко.
“Але, коли ми приїхали до прийомної комісії, одразу стало зрозуміло, що буде складно це зробити. Мені доведеться конкурувати з випускниками художнього училища ім. М. Б. Грекова, а вони були й старші, й досвідченіші”, — згадує Олексій.
Тоді він вирішив не втрачати час та став студентом нафтогазового технікуму, який згодом закінчив з відзнакою.
Так сталося, що цей заклад освіти став підпорядковуватися тій самій академії, куди він так прагнув вступити колись. Все ж таки магістратуру Олексій закінчив у цьому ВНЗ, але за спеціалізацією “теплогазопостачання”. І навіть мав пропозицію вступити до аспірантури, але хлопець вже мав інші плани на майбутнє.
Викладач відправив дипломний проєкт Олексія для участі у конкурсі в Києві. Тоді він посів третє місце й отримав у подарунок фотоапарат.
До цього хлопець намагався зафіксувати гарні кадри на плівковий, потім на маленький смартфон, але того було недостатньо.
“Раніше, коли катався на велосипеді з друзями та ловив гарні кадри, шкодував, що у мене немає камери, але, коли з’явився телефон, став знімати. Став чатувати золотий час, було цікаво виявитися вчасно на місці й, наприклад, зробити гарний знімок заходу сонця”, — каже фотограф.
Подарований багатофункціональний Sony розширяв діапазони й можливості фотохудожника.
“Ось тоді все й почалося. Зробив висновок, що шість років я навчався, щоб в кінці отримати фотоапарат та зрозуміти, що мені ближче”, — каже з посмішкою Олексій.
Згодом він працював у газовому управлінні, а вільний свій час приділяв творчості.
Побачив унікальність
Зараз Олексій представляє одну з дистриб’юторських компаній, і ця робота дозволяє фотографу багато їздити Бессарабією і за покликанням фіксувати унікальні кадри.
“Камера завжди зі мною. Буває, що іду дорогою й бачу якусь подію, чи птахів, чи пейзаж та фіксую”, — каже Олексій.
Близько десяти років тому, в одній із популярних на той час соціальних мереж, Олексій організував групу. присвячену фотографії. Згодом активні учасники цієї групи об’єдналися в аматорський фотоклуб «Бенераф», який був названий на честь кілійського фотографа Едіта Бенерафа. Він ще у минулому столітті створив листівки з видами міста, які є цінним експонатом у кілійському музеї.
Олексій також надихнувся історією арцизького фотоклуба, його керівник Володимир Коваль вже багато років організовує міжнародний фотографічний фестиваль “Буджак”. Фотограф з Кілії мріяв привезти його учасників й до свого старовинного міста. У 2021 році Кілія все ж таки опинилася в об’єктивах 78 фотографів.
“Найкращий піар — щоб людина отримала враження. Ми показали весь кілійський колорит — побут місцевих жителів, неймовірні краєвиди. Було дуже цікаво”, — згадує фотограф.
Для Олексія фотографія не спосіб заробітку, це частина його життя. Він полюбляє знімати різні проєкти, тим паче, що у Кілії можна зафіксувати обряди, традиції, знайти старовинні елементи побуту, стати свідком збору винограду, випасу худоби та навіть помандрувати часом.
“За моїми спостереженнями, саме люди, які тут не народилися, а приїхали колись, побачили різницю, у них очі горять, вони помітили цю унікальність. Ми цінуємо цю тишу, це небо”, — ділиться Олексій.
Він ловить моменти, не поспішаючи. У нього у мріях потрапити до ферми вівчарів, щоб зафіксувати це вже рідкісне ремесло.
У захваті Олексій й від костюмованого проєкту “Нічна Кілія”, що проходив у місті, коли люди різних професій перевтілюються та переносяться у 30-ті роки. Його надихають різні сюжети — книга, фільм, розповіді, новини — звідси народжуються сюжети.
Звісно, відобразився на його роботах й воєнний час. Дизайн логотипів міст “Незламної Бессарабії” — реакція Олексія на події, які сталися на Одещині.
“Коли ти серед ночі обдзвонюєш родичів, друзів і бачиш, що вони в мережі, коли ти намагаєшся сховати дружину та дитину в безпечне місце і сидиш годинами в телефоні — мозок починає працювати в агресивному режимі, й тут хочеться бути солідарним з людьми, які охороняють місто, перебувають на службі та не можуть її покинути, оскільки кожен робить свою роботу”, — розповідає Олексій Салло.
Життя на іншому березі не можливе
Незважаючи ні на що, своє життя Олексій бачить лише в Україні. Колись Кілія подарувала йому другий шанс — тут його родина знайшла спокій, тут він зустрів кохану дружину Наталю, з якою вони виховують чотирирічного сина, вони щасливі та ні на що не проміняють свої здобутки.
“Вся ця історія триває з 1991 року. Я себе не можу уявити на сусідньому румунському березі, хоча там те саме повітря, але це як потрапити по той бік дзеркала. У них сонце сідає по інший бік Дунаю, вони бачать захід сонця і відбиток у річці, ми цього ніколи не бачимо, тому що сонце сідає у нас за спиною. Не готовий вийти на Дунай і побачити іншу картину”, — із захопленням розповідає герой публікації.
Він щиро вірить, що після закінчення війни в Україні буде більше спільників та на її відновлення будуть направлені сили найкращих спеціалістів.
“Міста будуть відбудовуватися з вимогами, які диктуватиме час. Я сподіваюся, що Україна якраз буде величезним колажем і максимально сконцентрує всі технології для відновлення”, — міркує Олексій Салло.
Післявоєнна країна має шанс розвинутися набагато швидше і природніше й в плані законів порядку. Та у класичному європейському устрої ми випередимо багато країн східної Європи.
Відкриються нові можливості й для розвитку Бессарабії, тут є все для створення комфортних умов. Люди, які опинилися тут через війну, вже зупиняються на своєму виборі та залишаються жити саме тут. Перспективи він бачить й у розвитку туризму, багато чого ще є недослідженим, десь захованим, винятковим.
Планів та мрій у фотографа Олексія Салло багато — як і віри у Перемогу України.
Фото з архіву Олексія Салло
Підпишіться на наш телеграм-канал і читайте новини у зручний для вас час.
