У свої 24 роки він багато не встиг. Не встиг одружитися з коханою дівчиною, якій лише за кілька днів до загибелі мав намір зробити пропозицію руки та серця. Не встиг стати батьком та виховати спадкоємця. Не встиг побачити неосяжний та прекрасний світ. Більшість життєвих цілей, які ставлять молоді люди, він так і не встиг реалізувати. У день вторгнення рашистської нечисті в Україну для нього думка про земні блага поблякла перед бажанням жити вільним на рідній землі… Тому в перший день весни 2022 року молодий житель Татарбунар Валентин Половенко, не чекаючи повістки, пішов воювати на передову…
Валик Половенко виховувався в Ізмаїльській школі-інтернаті, де опинився після смерті мами. Життєрадісний шибенний хлопчик в лідерах не ходив, але мав багато друзів – оточуючих приваблювало його душевна шляхетність, чуйність і тактовність. Дружив, здавалося, з усіма – з ровесниками, зі старшими та молодшими учнями, з дорослими. Валика любили та поважали всі. Друзі – за веселу вдачу, за відданість і сміливість, за те, що він завжди був за «будь-який кіпіш». Працівники інтернату – за те, що ніколи не ухилявся від роботи, будь-якої миті був готовий прийти на допомогу, особливо коли потрібно було приструнити неслухняних товаришів. Для молодших вихованців Валик Половенко був авторитетом та надійним «дахом». Він був другом і для дівчат, любив «обнімашки».
Хлопчик нікому не заздрив, жив, задовольняючись тим, що мав, і тішився за щасливих друзів. Йому вони були найдорожчими на світі, – його «братва», як він її називав, складалася з кількох таких самих як він завзятих шибеників.
Валик потребував спілкування з дорослими і тягнувся до них. Знаходив спільну мову з вихователями та нянечками, поруч із якими почував себе не тільки вихованцем, а й чоловіком, на плече якого вони можуть спертися. У чоловічій компанії бачив можливість навчитися чомусь корисному, що стане в нагоді в житті, обговорити важливі «чоловічі справи» або ж почути цікаву життєву історію.
На кишенькові витрати заробляв сам – серед численних знайомих завжди знаходилися люди, яким треба було скопати город, виполоти бур’яни, допомогти у ремонті.
У 2013 році, закінчивши 9-й клас, Валентин Половенко разом із кількома однокласниками поїхав навчатися у рідні Татарбунари. Після закінчення Татарбунарського професійно-технічного аграрного училища здобув спеціальність маляра-штукатура.
У середовищі, де жив та виховувався Валик, було прийнято виглядати підтягнутим та сильним. Хлопець не відставав від друзів, тренуючи м’язи та формуючи атлетичний торс. Він вважав, що сила – це завжди незалежність та повага, адже саме вона у скрутну хвилину допоможе відстояти себе та близьких. Зрозуміло, що від служби в армії ухилятися не став. Декілька років тому відслужив трирічний контракт. За цей період довелося побувати у зоні АТО. Повернувся в Татарбунари змужнілим і загартованим, а погляд його синіх очей, у яких раніше стрибали грайливі чортики, став глибоким і задумливим, часом сумним.
У мирному житті Валентин працював укладальником плитки. Будував плани на майбутнє, мріючи побудувати сім’ю. Дуже хотів стати батьком. Але прихід війни різко перевернув його життя.
Над тим, як жити і що тепер робити, думав недовго. Поговорив зі старшим братом Максимом, після чого вони разом пішли у військкомат. «Валик мені сказав: «Йдемо воювати. Не сидітимемо тут і чекатимемо, коли «прилетить», – розповідає Максим. Обидва пішли воювати у складі Збройних сил України, щоправда, у різних місцях. Так Валентин Половенко опинився у лавах 18-го окремого батальйону морської піхоти, служив у званні старшого матроса.
За чотири з невеликим місяці проявив себе як відважний воїн та надійний товариш. Загинув у середині липня під час виконання бойового завдання – не встиг вийти з поля бою.
“Він був офігенна людина, друг, боєць”, – відгукується про Валентина його товариш, з яким познайомився під час розподілу в Сараті.
«Він був найсміливішим. Був не просто один із найкращих, він був найкращий. Таких наразі одиниці. Нам його не вистачатиме», – з гіркотою в голосі вимовляє товариш по службі Валика.
Загартовані в боях чоловіки не могли стримати сліз, прощаючись із бойовим товаришем. Їхні серця переповнені болем від непоправної втрати.
Подробиці загибелі Валентина Половенка, місце його останнього бою не розголошуються військовослужбовцями. Хлопці лаконічні та стримані в словах – такий зараз час.
Попрощатися із захисником в супроводі братів по зброї в останню путь, прийшли його родичі, сусіди, педагоги, представники міської адміністрації, жителі Татарбунар. Діти та дорослі, вишикувавшись вздовж дороги, схиляли коліно під час руху траурної процесії і віддавали шану загиблому герою.
Благочинний храмів Татарбунарського округу протоієрей Микола Павлов у ході здійснення чину поховання нагадав присутнім слова Євангелія від Івана: «Немає більше тієї любові, як якщо хтось покладе душу свою за друзів своїх». «Валентин виявив найвищий ступінь любові – він віддав життя за ближніх своїх. Його смерть – це ціна нашої з вами безпеки, нашого спокійного життя. Про це треба завжди пам’ятати», – сказав благочинний.
Цінуватимемо і пам’ятатимемо жертовність найкращих з нас – відважних і самовідданих воїнів, які заради нашої свободи, не роздумуючи, поставили на кін найдорожче – своє життя. Вічна слава Героям! Світла та вічна пам’ять загиблим!