З початку року з російського полону до України повернулися вісім захисників острова Зміїний. Але боротьба продовжується, адже у руках ворога і досі залишаються його 25 оборонців. Серед них головний сержант 17-го прикордонного загону імені полковника Олександра Жуковського В’ячеслав Палієнко з міста Вилкове. Історію захисника Бессарабія.UA розповіла його дружина Каріна Палієнко.
Два серця об’єднала військова служба
В’ячеслав народився 20 листопада 1986 року на Черкащині. Зростав у багатодітній, працьовитій родині. Після закінчення школи отримав спеціальність плиточника-маляра та згодом пішов до армії. Він став строковиком у Держприкордонній службі. Тоді вже для себе В’ячеслав вирішив, що продовжить контрактну службу у складі ЗСУ.
У 2012 році він працював водієм на вузлі зв’язку у місті Умань. Туди ж після закінчення військового інституту направили Каріну. Так доля звела дві споріднені душі. Взаємна симпатія, спільні інтереси пари з часом переросли у міцні відносини.
У 2014 році у подружжя Палієнко народився бажаний син Владислав. В той самий час всіх сколихнула новина про початок війни на сході України. Тоді Каріні довелося добряче понервувати, вона постійно переживала за чоловіка, який став учасником антитерористичної операції. З малою дитиною на руках жінці було доволі складно. Чоловік постійно був у відрядженнях.
У 2017 році пара вирішила переїхати на Батьківщину Каріни до міста Вилкове. В’ячеслав влаштувався у прикордонну службу, а дружина знайшла роботу у рибацькому магазині. Вона розуміла, що військова кар’єра та материнство досить відповідально та віддала перевагу родині.
Відтоді В’ячеслав працював на острові Зміїний, а у вільний від роботи час чоловік полюбляв рибалити та готувати різноманітні страви. Часто із родиною вони відпочивали та насолоджувалися неймовірними краєвидами Бессарабії.
Вже тоді подружжя Палієнко почало замислюватися про відкриття власного рибацького магазину. З часом бажання мати власну справу, яка точно буде приносити їм задоволення зростало.
“Так сталося, що в мене вийшло відкрити магазин коли В’ячеслав був вже у полоні. Ми разом мріяли про нього, обговорювали, уявляли як це буде, а довелося без чоловіка це реалізовувати”, – розповідає Каріна Палієнко.
Полон, який випробовує на міцність
Дружина військовополоненого згадує, що перед повномасштабним вторгненням у відрядження прикордонників неначе не пускала якась сила. Поїздка на острів Зміїний декілька разів відкладалася через несправність катера та погані погодні умови. А день 24 лютого 2022 року приніс найстрашнішу новину.
“Чоловік вранці зателефонував та сказав, щоб я сина до школи не пускала, бо скоріше за все почалася війна…”, – згадує жінка.
Поки зміїновці тримали оборону острова та ламали плани ворога, їх родини знаходилися у невідомості. Близько 16 години В’ячеслав зумів все ж таки ще раз зв’язатися з дружиною.
“Він повідомив, що їх обстріляли. Я тоді питала, чи є пораненні? Він чітку відповідь не міг дати. Дуже хвилювався за нас, бо не знав що коїться поза островом. Казав, щоб підготувала документи та берегла дитину. Це останнє, що я почула”, – розповідає жінка.
Перший час після новини про те, що захисників острова Зміїний захопили російські військові Каріна сподівалася, що їх скоро повернуть додому.
Жінка вирішила приховати від батьків В’ячеслава погану новину. Марія Матвіївна та Сергій Павлович не знали, де насправді їх син.
“Ці відео російського ЗМІ збили з пантелику, до останнього думала, що їх відпустять. Хотілося вберегти батьків від хвилювань, але коли вже інформація просочилася і він довго не виходив з ними на дзвінок довелося розповісти правду”, – ділиться Каріна.
Мрія, яка підтримує бойовий дух
На жаль, дива не сталося і захисники Зміїного опинилися у пастці надовго. До 27 квітня 2023 року Каріна не мала зв’язку із коханим. Не знала де він ночує, що їсть, чи здоровий, чи у теплі. Коли відбувся довгоочікуваний відеодзвінок, в них було лише п’ять хвилин на те, щоб дізнатися хоча б якусь інформацію.
“Тоді він все питав як батьки, як ми, чи все добре. Про себе розповідав мало та по його стану й очам все було зрозуміло. Я встигла поділитися, що втілила нашу мрію”, – згадує дружина прикордонника.
Від звільнених полонених вона потім дізналася, що новина про відкриття магазину надихнула В’ячеслава, він займається спортом, читає книжки про філософію. Так сталося, що улюблена робота рятує і Каріну від тривожних думок. Постійна зайнятість, залученість у процес, відповідальність тримає її в тонусі.
Битва триває
Коли наша розмова торкнулася теми дітей військовополонених у жінки підступили сльози. Її серце крається від того, що відчуває дев’ятирічний Владислав, від того скільки родин лишилися батьківського піклування та підтримки.
“Сину не вистачає батька, за цей час він подорослішав, розуміє, що таке полон та війна. Я просто не маю права здаватися, пригнічувати себе, бо все бачить син. Розумію, що потрібен час на звільнення чоловіка”, – ділиться жінка.
Значущу підтримку Каріна відчуває від родини чоловіка, своїх батьків та родин полонених острова Зміїний. Рідні, які так само живуть єдиною метою – повернути захисників до України стали вже однією великою сім’єю. Важко усім, але Захисники Зміїного згуртувалися у боротьбі за захисників, налагодили зв’язок з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими. Результат мирних акцій, поширення у соцмережах публікацій, зустрічі з командуванням – обміни військових. Після довгої перерви у 2024 році українській стороні вдалося повернути до Батьківщини 537 полонених. Серед них захисники острова Зміїний.
Справа звільнення з полону рухається і це доводить правильність дій родин захисників. Тільки цілеспрямованість, чітка позиція та стійкість допоможе продовжувати битву за зміїновців.
“Ми молимося, щоб тільки хлопці витримали. В нас є доступ до інформації, а вони цього позбавлені. Хочемо, що вони відчували підтримку та знали як ми на них чекаємо”, – каже дружина військовополоненого 36-річного В’ячеслава Палієнко.