Зазян

Наталія Зазян — дружина морського піхотинця, який в перший день війни потрапив у російський полон. Спочатку жінка отримала інформацію, що її чоловік загинув, потім побачила його в сюжеті російських пропагандистів. Зв’язку з ним ще досі немає. Про те, як Наталія намагається повернути чоловіка додому, вона розповіла «Монологам війни».  

На момент початку повномасштабної війни мій чоловік уже пів року як служив у 35-ій окремій бригаді Морської піхоти ім. контрадмірала Островського. На Новий рік він приїхав додому відсвяткувати, а вже 5-го січня повернувся на службу. Того ж дня ввечері зателефонував мені та сказав, що вилітає на Зміїний. З 6-го січня він вже був на острові.

24-го лютого я прокинулась від вибуху. Сказати, що я щось зрозуміла – та ні, я навіть і не подумала, що це може бути війна. Ну, хто знає, що могло гриміти? Ми з чоловіком говорили на початку лютого про «навчання» росіян. Я тоді сказала, що ну не може бути, щоб це були навчання – стоїть бойове судно з повним бойовим комплектом. Що це за навчання з таким обладнанням? Але якось ми цю розмову закрили та більше не повертались до неї.

О 6:21 чоловік мені написав, запитав, як ми. Я почала відчувати, що щось не те. Питаю, що трапилось, а він мені: «Та я не хочу писати це слово, сподіваюсь, що омине». А омине – це війна, я вже потім зрозуміла, що він мав на увазі. І так весь день у мене пройшов, я не до кінця усвідомлювала серйозність того, що відбувається. Ми переписувались, але він нічого жахливого не писав. Так, казав, що біля острова маневрували кораблі, ми тепер вже знаємо, що то були «Москва» та «Биков». Але те, що там було настільки страшно, він мені не говорив.

І просто посеред розмови написав: «Тільки пам’ятай, що я тебе люблю». Тобто не просто «Я тебе люблю», а саме «пам’ятай». Я вже потім на це звернула увагу. І ще він мені писав, що їм ще зранку пропонували здаватись у полон. «Тільки не полон», – написав мені. Тож ніхто здаватись не збирався. Останнє повідомлення від нього я отримала о 16:18. Я попросила його писати мені хоча б щось, а він відповів: «Пишу. Тільки сам не знаю, що». Далі вже тільки мої повідомлення, які я писала йому до 1-го березня.

«Вони всі загинули»

Перші години я ще не розуміла, що відбулось. Я моніторила всі новини, але там нічого не було. Ми бачили з інших місць – там вибух, там вторгнення, а про острів – нічого. Близько опівночі президент звернувся до українців з промовою. Він повідомив, що 13 прикордонників і бійці ЗСУ боронили острів, 13 прикордонників загинули, і їх посмертно нагороджено.

Я цю фразу перемотувала разів з 50. Зачепилась за ці 13 прикордонників. Я одна з перших почала писати під постами на офіційних сторінках: «А що з морпіхами?». І мені в коментарях люди відповідали: «Вони всі загинули». У мене все перевернулось. Ну як? Знайомі заспокоювали, радили дочекатись ранку. Заснути я не змогла. По-перше, важко усвідомити, що війна почалась, по-друге, що рідна людина могла постраждати. Перші три дні були найстрашніші. Я взагалі в якомусь іншому вимірі перебувала. Скажу чесно, я не вірила до кінця, що він загинув. Так, президент сказав про прикордонників, але про морпіхів інформації ж не було! Ми одразу з родичами інших військових, хто був на Зміїному, почали виходити одне на одного. Зробили чат, ділились інформацією. Вже стало трохи легше, бо почали хоча б щось робити, це відволікало.

Знайома порадила подивитись російські ЗМІ. На той момент вони ще не були заблоковані. Я зайшла в ютуб, пошукала їхні сюжети, а там повсюди новини про захисників зі Зміїного. І от там «82 военнопленных с острова Змеиный прибыли в Севастополь. Все они после короткой юридической процедуры будут отправлены домой». Стоят автобусы, на которых написано «Одесса-Севастополь», все так радісно: «Мы их сейчас садим, и отправляем домой». Я Артура не одразу побачила. А потім на одному з відео впізнала  по ході. Але ж хотілось побачити обличчя!

Згодом вийшло відео, де вони всі сидять в автобусах. І мій чоловік там теж був. Він всюди нахиляв голову, відвертався, тому впізнати його було складно – вони ж там всі в однаковій формі. Але все-таки дещо, що відрізняло його від інших, я побачила. Він мені присилав фото, на якому він був у куртці із блакитним капюшоном під формою. І от цей капюшон я і побачила. Тоді вже сумнівів, що то він, не залишилось. А я ще ту куртку так хотіла викинути, бо вона стара!

Одразу відлягло. Він живий, і це головне. Потім я побачила відео з їдальні, де він був у повний зріст, побачила, що руки та ноги на місці. Заспокоїлась трохи. Але то було останнє відео, більше про них нічого ніде не можу знайти. Знаю, що вони були в Севастополі. Далі когось доправили в Курськ, а когось в Старий Оскіл. Артур в Старому Осколі. Що далі – ніхто нічого не знає, ця інформація закрита. Зв’язку у нас немає.

Коли відбулись перші обміни, повертались наші хлопці, ми запитували у них, чи бачили таких-то і таких, чи чули про них. «Бачив. Живий-здоровий». Останній обмін відбувся 18-го квітня, якщо я не помиляюсь. Тобто до цього я могла про нього почути хоча б щось, а з того моменту я більше ніякої інформації не маю.

Нам кажуть, йдуть переговори, чекайте. І ми чекаємо. Просто не хочеться, щоб забули про них. Ми пережили моменти, коли нам говорили: «Что вы тут пишите? Их же вернули!», «Слідкуйте за інформацією, президент сказав, їх повернули». Нам важко. Тому ми розмістили білборди у різних містах, зробили окремі сторінки у соцмережах, щоб люди пам’ятали, що повернули поки що не всіх, на жаль. І ви тільки подумайте: вони у полоні не два місяці, не три, а з першого дня війни. Зараз там приблизно 50 захисників Зміїного.

«Я готовий душу дияволу віддати, щоб тата повернули додому»

Я дітей дуже хотіла огородити. Але ви ж розумієте, це неможливо в еру інтернету, все одно вони все будуть знати. Слава богу, у нас є можливість жити у місті, де тихо. Дай Боже, щоб воно так і далі було. Але мої діти розуміють, що гинуть люди, гинуть діти, гинуть військові.

Донька у мене старша за сина, вона все одразу знала і розуміла. А от син постійно питав, де тато. Я не хотіла його засмучувати й говорила, що він служить, захищає Україну, не може говорити. Потім я все-таки сказала, що тато у полоні в російській федерації. Він знає, що таке російська федерація, знає, хто такий путін. Якось він прийшов до мене вночі й каже: «Мамо, я готовий душу дияволу віддати, щоб тата повернули додому». А ти сидиш і не знаєш, що йому відповідати. Перший час я йому казала: «Тато повернеться, зачекай, зачекай». Але я не хочу, щоб у нього згасала віра. Я йому так пів року говорила. Він почав перепитувати: «Скільки часу чекати, мам? Ти постійно так кажеш». Іноді він мені може таке сказати: «Ти мені брешеш, він ніколи не повернеться». Тоді я заспокоюю його, розповідаю, що тато там не один. Там є ще хлопці з острова, вони підтримують одне одного, все буде добре. А мама скільки зможе, стільки буде боротись і тата тобі поверне.

Ми тримаємось з родичами тих військових, які досі у полоні, на зв’язку. Ми боремось за хлопців. За кожного з них – і за морпіхів, і за прикордонників. Вони там перебували разом, всі в однакових умовах. Намагаємось зробити все можливе, щоб повернулись усі. Ми звертались повсюди: в поліцію, СБУ, НІБ, ГУР, Координаційний штаб у Києві, до омбудсмена. Та де тільки можна було, вже звернулись. І в Червоний Хрест теж. Мені телефонували звідти, казали, що мій чоловік не поранений. Запитувала: «Звідки інформація?». «рф». А скажіть мені, я можу вірити рф?

Наші хлопці з першого дня війни у полоні. Їх вже і похоронили, і воскресили, і повернули. Тому нам доводиться кричати, що ні, вони ще досі у полоні. Мені навіть написали, що мій чоловік, мабуть, вибрав ту сторону, бо всіх вже повернули. Приходиться напролом йти, як танк, доводити, що ні, це не так.

Зараз, наприклад, ми знаємо, що за чим і як треба робити, коли рідні у полоні. А в перші дні у нас не було жодної інформації – кому телефонувати, кому писати, що говорити. Тим більш, коли перших два дні про них зовсім нічого не було, крім того, що вони начебто загинули.

Я завжди кажу: «Повернеться. У нього немає інших варіантів. Точно повернеться». Я собі проєктую, сама себе запевняю, що я тримаюсь – він тримається. Я сильна – він сильний. Я знаю, що йому набагато гірше, ніж мені. Я тут можу вільно ходити, куди хочу, дихати, їсти, зрештою можу кави випити, яку він теж любить. А що він їсть? А чи спить? Який він зараз?

Я жодного разу собі не сказала, що дам задню, сяду і буду плакати. Я плакала тільки з 24-го по 26-е. Більше я не дозволяла собі плакати. Поки я там плачу, я могла б щось зробити, комусь зателефонувати, щось дізнатись, десь написати. Отак ми з рідними: ми поїхали до Києва, якусь інформацію отримали. Відкрився Координаційний штаб, ми з’їздили туди. Слава богу, нас почули, про нас пам’ятають. Треба ще, поїдемо ще. Щось ми робимо, щоб їх повернути.

У мене є сторінка у соціальних мережах, я завжди пишу щось на важливі дати: два місяці, три, п’ять, пів року. Я завжди прошу вибачення у нього за те, що не можу його повернути. Якби могла, то я б повернула. Я б життя віддала, щоб він хоч трошки тут побув. Але я вдячна, що він хоча б живий, і я не кажу про нього у минулому часі. Ми 9 років разом. Тепер я розумію, скільки всього я не цінувала, а скільки всього було у житті, що неважливо. І він це там розуміє також, я думаю. Звісно, я пишаюсь ним, тому що він – частина мого життя. Ні, він – моє життя. Так, ми не прожили разом пів століття, мені лише 30. Але все у нас попереду. Ми разом все зможемо.