Дмитро Москаленко очолив Українське Дунайське пароплавство наприкінці лютого минулого року, у перші дні війни. Саме з його ім’ям пов’язують реформи, які наразі відбуваються на підприємстві. Молодому керівнику вдалося почати розраховуватися з боргами підприємства, запустити програму ремонту флоту, майже удвічі збільшити зарплати, розпочати диджиталізацію, укласти вигідні довгострокові контракти. 37-річний директор генерує нові ідеї та готує на цей рік старт великій модернізації тягового флоту.
Проте сьогодні ми поговоримо з Дмитром Москаленком не про дунайську логістику, нові буксири та перевалку зернових, а про його особисте життя та родину.
Дмитро народився та виріс у Києві, але каже, що всім серцем полюбив гостинну і теплу Українську Бессарабію. В Ізмаїл спочатку довелось переїхати самому, а невдовзі перевезти всю родину, дружину Олену і двох доньок. Як родина влаштувалася на новому місці? Чим займається у вільний час? Про це та інше Дмитро розповів в інтерв’ю Бессарабія.ua.
– Дмитре, ви майже рік в Ізмаїлі, як швидко родина приєдналася до вас?
– Планували, що родина певний час ще залишиться у Києві. Школа, робота, батьки, друзі. Але війна швидко все змінила. Київ обстрілювали. Дружині з дітьми одразу прийшлося збирати речі та переїжджати до мене в Ізмаїл. В принципі, до переїздів ми звикли. Я народився та виріс у Києві. Але все життя працюю у морегосподарському комплексі. Спочатку був Запорізькій річковий порт, потім Херсонський морський порт, потім Укррічфлот, Укрводшлях. Дружина завжди зі мною. Ми як родина військових. Крім того, переїхати було нескладно. Ми вже кілька років мешкали на орендованій квартирі та частину речей навіть не розпаковували.
– У вас немає власного житла у Києві?
– Було, ще батьківське, але ми продали квартиру кілька років тому, інвестували у новобудову у передмісті. Двоє дітей, потрібна більша площа. Хотілося, щоб доньки зростали на чистому повітрі. Проте так і не дочекалися. Наша майбутня квартира неподалік від Бучі та Гостомеля. Будинок під час бойових дій не пошкодило, але будівництво майже не рухається. Сподіваюся, після завершення війни нашу квартиру нарешті добудують.
– А де мешкаєте в Ізмаїлі?
– В УДП є службове помешкання, яке призначалося для керівників підприємства. Це невелика квартира – дві кімнати та кухня. Не розгулятися. Однак нам з дітьми та дружиною вистачає. До речі, мені сказали, що я перший директор пароплавства в історії, який сплачує власні кошти за проживання. До цього платило підприємство.
– Напевно, директори там і не мешкали. Занадто скромне житло?
– Я точно вам не скажу. Та мені розповідали, що раніше за рік роботи в УДП керівники забезпечували себе на багато років. Ми з чим приїхали з Києва до Ізмаїла, з тим і залишилися.
– Що з вами не так?
– Ми такими були завжди, питання в іншому. Змінилося керівництво галузі. Змінився підхід. Міністерство почало робити ставку на людей з іншими життєвими принципами та амбіціями.
– У вас дві доньки, як їх звати?
– Молодша Соломія, їй шість років, старша Ніка. Їй десять.
– Ніка вчиться в ізмаїльській школі?
– Поки що вона вчиться вдома дистанційно в інтернет-школі. Коли ми приїхали, школи в Ізмаїлі були зачинені, а потім почалися погрози нашій родині. Нам було спокійніше, щоб вона була під постійним доглядом. Ніка втягнулася в дистанційне навчання, їй подобається. Як буде далі – побачимо.
– А чим займається дружина?
– Олена вже багато років займається виготовленням українського брендового жіночого одягу з кашеміру. У них під Києвом невелика майстерня. Реалізація через інтернет-магазин та соцмережі. Дуже цікавий проєкт. Були в нашій історії навіть такі часи, коли я вчився, а дружина повністю забезпечувала родину. Працювала разом з іншими, прасувала, пакувала продукцію, відправляла покупцям.
– Кажуть ви фанат автомобільної марки BMW. Це так?
– Наш родинний автомобіль – BMW 325, який ми купили три роки тому. Це машина 2005 року. Були часи, коли автомобілі BMW створювалися інженерами, а не маркетологами. Незважаючи на вік, у машини реальний невеликий пробіг. Вона майже як нова. Тому я дуже її ціную. На цьому моє захоплення автомобілями марки BMW завершується (сміється). Насправді в Ізмаїлі набагато менше користуєшся автомобілем. Це не величезний Київ, у якому витрачаєш кілька годин, щоб переїхати з правого на лівий берег. Тут все поруч, це дуже зручно, і дуже по-європейськи.
– Ваші улюблені місця в Ізмаїлі?
– Безумовно, це парк на набережній, де ми любимо гуляти. В Ізмаїлі ще багато цікавих та красивих місць. Проте часу фізично не вистачає на активний відпочинок. Як правило, я йду з дому, коли діти ще сплять, повертаюсь, коли вони вже сплять. Тому відпочинок – це просто побути разом з родиною, підзарядитися їх теплом, любов’ю. Дружина приготує щось дуже смачне. Подивимось з дітьми, нашою кішкою та собакою якийсь дитячий фільм.
– Що вам подобається і не подобається в Ізмаїлі?
– Мені дуже подобається місцевий клімат. Зима у Києві – це п’ять місяців похмурого неба, холоду, вітрів, сльоту. Всі чекають, коли ж вона нарешті закінчиться. У Бессарабії майже ніколи не буває дуже холодної зими, і це чудово. Літом тут спекотно, але нам подобається спека. А ще в Ізмаїлі дуже смачні та натуральні продукти, які ви не знайдете на півночі. У Києві ви можете купити в супермаркеті імпортні фрукти, але тут вони місцеві, свіжі, неймовірно смачні. Моя дружина обожнює ходити на ринок в Ізмаїлі.
– Що подарували дружині на Новий рік?
– Соромно сказати (сміється), подарував любов і хороший настрій. Головний подарунок від нас з мамою був для старшої доньки. Це комп’ютер. Вона займалася на дуже старенькому планшеті, давно мріяла. Ніка була просто щасливою.
– Ви казали, що вам погрожували?
– Це не були прямі погрози у тому сенсі, що нам дзвонили й казали – ми вас завтра вб’ємо. Однак опосередковано передавали, що можуть бути проблеми. Це був час, коли ми рятували будівлю УДП в центрі Будапешта. Люди, які організували оборудку, були переконані, що під час війни це пройде непомітним. Покупець мав перерахувати нашій філії мільйон євро, і після цього він отримував право переоформити будівлю на себе. Проте справжня ціна будівлі не менше 14 мільйонів євро. Організатори схеми дуже щільно пов’язані з силовими структурами. Нам обіцяли й кримінальні справи, і просто проблеми. Тому я на місяць був вимушений відправити дружину з дочками до Румунії. Лише коли «гостра фаза» залишилася позаду, родина повернулася. Однак дітей намагаємося постійно тримати під наглядом. Ці люди здатні на все.
– Погрози припинились?
– Не припинились, але, напевно, ми вже звикли. З’явився психологічний імунітет. Нам погрожували, коли ми встановлювали систему відеоспостереження для контролювання витрат палива. Нам погрожували, коли ми відмовилися давати занижену ставку фрахту, не ринкову. Крім того, погрожували, коли ми організували зернову перевалку УДП, яка окупилася за два місяці. Погрози були, коли ми виявили, що матеріалами пароплавства ремонтується сторонній флот. Багато років в УДП створювалася корупційна модель існування, яка у тому числі «кришувалася» силовими структурами. Ми майже рік це все розгрібаємо. Я готовий до того, що у будь-який момент може бути «зворотна реакція», адже ми перекрили занадто великі тіньові потоки. Люди, які сиділи на потоках, сьогодні шукають будь-який привід, щоб по нас вдарити. Причому «ображених» стає все більше.
– Не виникало думки знайти більш спокійне місце роботи?
– Я завжди мріяв створити велику річкову суднохідну компанію. І ця мрія сильніше, ніж тиск, який здійснюється на мене і на нашу команду. Дружина мене підтримує, і я дуже їй за це вдячний. Тому будемо боротися.
– Які ваші очікування щодо терміну завершення війни?
– Я по життю оптиміст. Вірю прогнозам щодо звільнення нашої території та завершення війни вже цього року. Деякі наші знайомі втратили віру, виїхали за кордон, щоб почати життя та бізнес «з чистого аркуша». Ми завжди знали, що залишимося в Україні. Є внутрішнє відчуття, що все буде добре, перемога буде за Україною. Проте треба розуміти, що після завершення війни з’являться нові виклики. Доведеться максимально швидко відновлювати економіку. Міжнародні партнери готові допомагати, але вже сьогодні потрібно провести велику роботу зі створення умов для залучення інвестицій. Якщо говорити про УДП, то ще донедавна компанія була абсолютно не готова до співпраці з інституційними інвесторами. Непрозора корпоративна структура, незрозумілі процеси, відсутність адекватної звітності, стандартів управління. Сьогодні ми терміново, як команда пожежників, наводимо лад. Я бачив звіт дуже поважних європейських експертів, в якому вони рекомендують ЄС інвестувати у розвиток дунайського річкового флоту. Але європейці повинні бачити в нас партнерів, з якими можна співпрацювати. Для нас це завдання номер один. Все буде Україна!
