Татарбунарська птахофабрика була заснована у 1996 році. Знаходячись на ринку України вже 27 рік поспіль, підприємство нині має вагомий авторитет, свою особисту мережу торгових агентів, чималу базу постійних клієнтів. Більш того, керівництву підприємства вдалось, попри війну в країні, втримати ринок з вирощування та збуту домашньої птиці по всій Україні. Про це розповідає Бессарабія.UA.
Перш ніж почати розповідь про цікаве та досить насичене інтерв’ю з засновником фабрики Владиславом Павловичем Носаченко, дозволю собі невеличкий відступ. Ще з дитинства я пам’ятаю гомінкі та жваві базарні дні навесні, коли бабуся з дідусем йшли купувати домашню птицю та брали мене з собою. Цівкання курчат різного виду та віку, веселі торги між покупцями та продавцями, оклики жінок до чоловіків на кшталт: «Он теє бери, воно більше, бач? Гарний півник буде», – все це завжди щиро захоплювало. Особливо голосно було біля кліток з курчатками з Татарбунар. Уже тоді, на початку двохтисячних років, мешканці Бессарабії знали, якщо татарбунарські курчата – це ціна плюс якість.
Минуло багато років, ринок птиці в країні пройшов через багато випробувань, однак Татарбунарська птахофабрика продовжує впевнено функціонувати. Навіть попри дев’ятий рік війни в країні.
Як розповів журналістові Бессарабія.UA Владислав Павлович, думка про розведення домашньої птиці з’явилась у нього в середині дев’яностих років минулого століття. Отримавши відрядження у Теплодар на будівництво чергової атомної станції, чоловік ніяк не очікував, що його раптово припинять. Але знову покидати рідний край (сам Владислав уродженець села Вишневе Татарбунарського району) чоловік не захотів, залишився жити у родичів в Татарбунарах. Згодом одружився, почав будувати власний дім. Однак нагадаємо, що тоді була середина дев’яностих, і знайти постійне та прибуткове місце роботи було дуже складно.
«У ті часи люди шукали будь-яку можливість, роботи не було, я займався різними справами. І от уявіть, професійний інженер-конструктор одного разу бере та купує сотню тільки-но вилуплених курчат. Виростив я їх до місяця, та у мене закінчились кошти на зерно. Що робити? Довелося піти на базар та розпродати. І от в той момент я зрозумів, що займатись продажем курчат – досить вигідна справа. Тому вже наступного року в мене була 1000 курчат, які жили… в недобудованих кімнатах нашого будинку. Так-так, в одній кімнаті жила наша сім’я, в інших – курчата», – розповів Владислав Павлович.
Завзятий чоловік зібрав усю доступну йому на той час літературу з вигодовування курчат та самостійно вчився досить-таки нелегкій справі. Адже домашня птиця також періодично хворіє, її потрібно вчасно вакцинувати, а якщо раптово курчата починали дохнути – то потрібно було дуже швидко з’ясовувати причину, аби вберегти інших.
«По-різному бувало. Був випадок, коли я взяв тушку померлої птиці, обклав її льодом та повіз у Київ до лабораторії, бо у нас тоді в регіоні ще не було досить потужної. Коли приїхав, то жіночка, що там головувала, почала кричати на мене, мовляв, я дурний, не дай Боже там якийсь пташиний вірус, а я віз його через усю країну. А мені що? Мені потрібно було чимшвидше дізнатись причину загибелі птиці, тому й віз аж у столицю», – з посмішкою згадує пан Носаченко.
Перші 3-4 роки Владислав вирощував курчат у власній хаті, потім почав самостійно виготовляти спеціальні клітки, вентиляцію. Паралельно налагоджував зв’язки зі знавцями та колегами.
«Це живий бізнес, це хвороби, а от фахівців та консультацій у широкому доступі не було. Я почав знайомитись з колегами з Одеси, Чорноморська та інших міст. Свого часу цілий місяць провів за кордоном, набирався досвіду та знань в одного із провідних ветеринарних лікарів. Потім повернувся і вже потроху почав розширюватись», – продовжує розповідь Владислав Павлович.
Більшість зароблених коштів йшли на розширення бізнесу. Чоловік почав викупляти занедбані колишні колгоспні ферми, які поступово переобладнував під пташники. Від власноруч зроблених кабін для інкубації яєць, перейшов до професійного обладнання та викупу місцевої інкубаторної станції, яка на той час вже працювала на мінімальних потужностях. Водночас створював свою мережу торгових представників.
«На самому початку я ж самостійно розвозив та продавав курчат по базарах у Бессарабії. Наприклад, повіз птицю до Ізмаїла, а взяв трохи більше ніж треба. Перед тим як їхати додому, зателефонував знайомим до Утконосівки, там зібрались люди, я заїхав, продав їм курчат та поїхав пустим додому. Наступного разу мені вже дзвонили самі, питаючи, коли буду, бо інші також хотіли, так би мовити, з доставкою додому. Ніколи не повертався додому з товаром», – ділиться досвідом чоловік.
Ось так, рік за роком, чоловік поступово навчився вирощувати якісну птицю, вивчав її хвороби та лікував, створював контактні партнерства та міцний робочий колектив. Владислав також захопився селекцією. Нелегка праця дала свої результати, і сьогодні Татарбунарська птахофабрика – одне з найбільших підприємств в країні такого профілю.
«Я почав освоювати селекцію, тому що породною птицею тоді майже ніхто не займався. Важко було, але ми змогли утримати її в паспортних показниках, і нині вона має попит: таку птицю в нас купують і з Закарпаття, і з Центральної України, і зі сходу також купували. Навіть на виставки до столиці возили, доки не почалась повномасштабна війна», – каже чоловік.
Звісно, були злети й падіння впродовж становлення підприємства.
«При Януковичі приходили різні покидьки, хотіли забрати бізнес. А я казав – що ви будете робити? Ну, беріть вирощуйте, продавайте. Та все зав’язане на мені. Ви не втримаєтесь, потрібно розуміти: якщо таке виробництво в регіоні одне, значить воно нелегке. Треба добряче працювати, щоб досягти певного статусу… Не вдалось їм тоді. Хоча й погрожували», – згадує Носаченко.
Війна в країні – то окрема тема. Майже рік тому керівництво птахофабрики опинилось в досить-таки скрутному становищі.
«Коли все почалось, у нас були закладені яйця в інкубаторі, до 100 000. До вилуплення залишався тиждень. Та ми не знали, що буде завтра. Маршрути зруйнувались, склади переміщувались. Не дай Боже, станеться щось – де брати ліки, кормові добавки? Виникла думка, що потрібно повністю зупинити процес – вимкнути інкубаторні кабіни та викинути яйця, в яких вже були ембріони. Збитки були б не такі масштабні. Однак моя дружина Діана запропонувала роздати курчат людям. Вона була впевнена, що це кращий варіант, і ми витримаємо: «Війна, всі у шоці, а ми дамо таку підтримку». У мене тоді, чесно, мурахи по шкірі побігли, і я зрозумів, що це – вихід. Ми тоді доінкубували яйця, зробили попередній запис людей, давали по 50 курчат в одні руки, безкоштовно. Лише продали залишки кормів, тож у людей на перший час навіть корм був. Так, а паралельно ще й на ЗСУ почали збирати кошти – люди приїжджають за курчатами, і якусь суму у скриньку кидають. У ті дні зібрали 9300 гривень, які передали місцевим тероборонівцям», – продовжує розповідь Владислав Павлович.
Трохи згодом засновник фабрики вже дізнався, що для забезпечення зв’язку з іншими областями буде функціонувати понтонна переправа, а при потребі через сусідню Молдову можливо буде завезти ліки для курчат, вакцину, деякі компоненти корму. Владислав Павлович розумів, що, попри війну в країні, м’ясо та яйця – продукти першої необхідності для людей. Крім того, потрібно було забезпечити роботою та зарплатою працівників, які вирішили нікуди не виїжджати, а залишитися в Україні. Тому були закладені нові яйця на інкубатор і продовжено вирощування курчат.
«Я вже так собі міркував: якщо буде геть погано – продам майно і виплачу працівникам кошти. Їм же потрібно годувати сім’ї! Тому й відновили роботу. І знаєте що? Нещодавно ми підбили підсумки минулого року: з урахуванням війни ми вийшли майже на нуль, навіть трохи змогли заробити, збитків немає. В інших напрямках – руйнації, обвал ринку цін, а нам вдалось втримати наш ринок. Це добре!» – каже Носаченко.
Окремо варто зупинитись на темі волонтерства.
Упродовж минулого року керівники птахофабрики купували тепловізори та інші прилади нічного бачення, господарський інвентар для військових, передавали на фронт та до місцевої тероборони власну м’ясну і яєчну продукцію. Також зробили значні внески для закупки 2 автомобілів військовим, які захищають нас на Херсонському напрямку. А на авто для захисників з Татарбунар збирали всією громадою.
«Звісно, нам дуже допомагають люди, які одразу відгукуються, як тільки ми розпочинаємо черговий збір коштів для ЗСУ. Одного разу ми за три дні зібрали понад 100 000 грн! Думаю, це вдалося, тому що нам довіряють, ми маємо авторитет – і люди впевнені, що кошти дійсно витрачаються на наших захисників», – впевнено говорить Владислав Павлович.
Наша розмова з паном Носаченко була довгою та цікавою, однак часу в читача не так багато. Тому зупинимось на найголовнішому. Сьогодні Татарбунарська птахофабрика займається вирощуванням батьківського поголів’я курей породи Адлерська срібляста, реалізує інкубаційне та товарне яйце, добовий молодняк і підрощену птицю віком 35-40 діб. Віднедавна птахофабрика також вирощує курчат гібридної породи Домінант. У подальших планах – завести батьківське стадо цієї породи. Підрощене курча адлер, як і домінант, віком 35-40 днів коштує 65 грн/штука, яйце оптом 5,20 грн. Як зазначив досвідчений птахівник, ціна на молодняк у цьому році все ж таки буде підніматися на 10-12%, лише через витрати на вирощування. Та і яйце сьогодні має найвищу ціну за останні 15 років.
«Найближчим часом яйця почнуть дешевшати, бо завезли в Україну велику партію імпорту. Крім того, день збільшується, а це означає, що курочки почнуть нестись краще. Це ж природа так заклала, що від сонця у курей на сітківці ока виробляється спеціальна речовина, яка впливає на процес несення яйця. Тому саме навесні всі квочки сідають на гнізда. В нас, до речі, вже кілька днів як телефон “червоний” – вже дзвонять клієнти, записуються на купівлю курчат. Адже процес в птахівництві тривалий: заклали яйце, три тижні минає – і вони лупляться, потім ще трохи часу – і можна продавати. Ось так», – розповідає пан Владислав.
Щодо вирощування та продажу бройлерної птиці, то наразі птахофабрика в цьому напрямку взяла паузу.
«Останні кілька років підприємством керує мій середній син Антон (а всього у мене троє синів). Так от, хлопець – молодець, горить цим ділом. Він постійно прагне втілювати щось нове у виробництві. Ідея з бройлером – його. Проте це нелегкий напрямок. Така птиця частіше хворіє, а конкуренція на ринку жорстка. Щоб досягти тут успіху, потрібен час і досвід, та трохи менше таких перешкод, як перебої з електроенергією та воєнні ризики. Тому перемогу чекаємо з нетерпінням!» – додає господар.
Ще до початку повномасштабного вторгнення підприємство мало проєкт встановлення власної сонячної електростанції. Однак завадила війна. Зараз на кожному об’єкті є дизельні електростанції, щоб забезпечити необхідні потреби, коли відключають централізовану подачу електроенергії. Адже світло – один із головних критеріїв у вирощуванні курчат.
Під кінець розмови Владислав Павлович зупинився на тому, що кожен українець повинен вести боротьбу проти ворога на своєму фронті.
«Рік тому, коли почалось страшне у нашій країні, я мав бажання йти та захищати свій дім. Та потім спитав себе: а чи буду я, у своєму віці, більш корисний там, ніж тут? Тому залишився, дав можливість продовжити працювати людям, сплачую податки, активно надаю фінансову підтримку військовим, залучаю до цього своїх друзів-підприємців. Люди мають бачити приклад. Ми не можемо просто користуватись тими, хто там воює, хто нас захищає. Ми повинні працювати на своєму фронті, щоб хлопці були впевнені у тому, що вони не дарма ризикують своїм життям. Так вважаю я, моя родина, мій колектив. Хочу, щоб це розуміли й інші!» – наголосив Владислав Павлович Носаченко.