У вересні минулого року до міста на березі Дунаю змогла дістатись родина, якій з великими труднощами вдалось виїхати з окупованого на той момент Херсона. Про це повідомляє Бессарабия.UA.
Родина Наталі та Володимира, як і мільйони інших українців, до повномасштабного вторгнення жила звичайним життям – робота, дім, сімейні радощі, діти, відпочинок на вихідних. Однак кінець лютого 2022 року поділив життя на «до» та «після», і змусив родину з немовлям на руках шукати прихисток в іншому регіоні країни.
Як розповіла пані Наталя журналісту Бессарабія.UA, на момент окупації міста їхньому найменшому сину ще не виповнилось навіть року.
«Звісно, як і більшість жителів Херсона, ми сподівались, що це не буде так довго, що все заспокоїться та відновиться. Однак постійні обстріли, ворог на наших вулицях, нестача їжі, води, медикаментів, самого елементарного… Я знаходилась у декретній відпустці, дві старші доньки – школярки, лише чоловік працював у Херсонському порту. Однак з приходом ворожої влади його, як і інших колег, згодом звільнили, а на їх місце почали набирати росіян», – поділилась пані Наталя.
Подружжя розуміло, що на одній гуманітарній нерегулярній допомозі вони прогодувати дітей не зможуть, тож вирішили виїхати з рідного міста і шукати кращої та спокійної долі в іншій частині України. Вибір випав на Ізмаїл, тому що він знаходиться не дуже далеко від кордону.
«Звісно, що ми не змогли б самі виїхати з міста, адже у нас навіть власної автівки немає. Та й часу на збори було небагато – той проміжок часу, у який ми мали можливість виїхати, був невеликий. Нам допомогли волонтери, за що ми дуже вдячні, адже було страшно», – розповіла багатодітна мама.
Родина дісталась міста, винайняла житло, офіційно отримала статус ВПО. Більш того, чоловікові Наталі, Володимиру, вдалось оформити переведення з Херсонського порту до Ізмаїльського.
«Однак тут є своя історія: влаштувавшись офіційно на роботу, чоловік вже встиг отримати повістку до військкомату. Він, звісно, прибув туди, пройшов медкомісію, все зробив, що треба. Однак він багатодітний батько, і за законом, поки всі діти неповнолітні, його не мобілізують. Тож у нас, фактично, є лише рік, доки старшій доньці Оксані не виповниться 18 років. Якщо війна до цього часу не закінчиться, він підпадає під призов…», – підкреслила Наталя.
Щодо житла, то за словами нашої співрозмовниці, вони поки винаймають пів будиночка за 6 тисяч гривень на місяць. Ще декілька тисяч доводиться сплачувати за комунальні послуги. І це при тому, що офіційно за статусом ВПО дорослі отримують виплату щомісяця 2 тисячі на дорослого та 3 тисячі на дитину…
«На жаль, нам вже немає куди повертатись. Так, місто звільнене, на щастя. Але ми знаємо, що нашу квартиру відкрили, там деякий час жили росіяни, наших особистих речей вже немає… Окрім того, вікна всі побиті від вибухових хвиль, газ та вода, електрика також відсутні. Але найскладніше не це. Річ у тому, що нашу квартиру ми отримали від підприємства – мій чоловік пропрацював у порту понад 10 років, тож йому видали ордер на квартиру. Ми встигли зробити там деякий ремонт, придбати речі для побуту, почали виховувати наших дітей. Однак на момент вторгнення ми не встигли приватизувати квартиру, і тепер, особливо після керування окупаційної влади, віднайти інші документи, які засвідчують, що ця квартира наша – неможливо. Тож і надати заявку на відновлення житла за допомогою всеукраїнської програми ми не можемо, оскільки не маємо офіційних доказів, що вона наша. Зостались лише спогади…», – поділилась наболілим пані Наталя.
Розуміючи цю ситуацію, родина вже замислилась над тим, щоб поступово придбати собі житло в Ізмаїлі, хоча де їм взяти на це кошти, херсонці не знають.
«Порівняно з Херсоном ваше місто, звісно, набагато менше. Але маю визнати, це – місто-сад. Ізмаїл дійсно дуже гарний та затишний. Є де погуляти та відпочити, чудова набережна, багато дитячих розважальних закладів… Наша середня донька Каріна записалася у СОЦ на баскетбол, їй дуже подобається. Однак ціни у вас, звісно, зависокі, як для такого невеликого міста. Я вже знаю, як тут кажуть: «Ізмаїл – місто моряків». Напевно, на них і розраховані ціни», – посміхається наша співрозмовниця.
Також жінка зазначила, що старша донька Оксана у цьому році закінчує школу і буде вступати до ВИШу. Дівчина планувала навчатись в Академії МВД у Харкові, адже сама по собі дуже дисциплінована, серйозна та має другий спортивний розряд з легкої атлетики. Однак через війну, звісно, тепер туди не вступатиме, тож родина вже розглядає інші варіанти.
Щодо допомоги родині, яка має статус ВПО, то пані Наталя розповіла, що їм дійсно допомагають волонтери. Також вони отримували допомогу від міського Центру волонтерської допомоги та від благодійного фонду «Надія» міста Ізмаїл.
«Продуктові набори, одяг, постільна білизна… Ми вдячні, що нам допомагали. На сьогодні, звісно, трохи допомоги вже менше, але вона є, і це важливо. Підросте наш малюк, його вже зможуть прийняти до садочка (через війну ясельні групи у місті закриті, дітей приймають до дитячого дошкільного закладу лише після трьох років – прим.ред), і тоді вже я матиму змогу влаштуватись на роботу. До декрету працювала на хлібзаводі технологом. Сподіваюсь, стане легше. Адже бувало й так, що ми з донькою по черзі носили взуття, оскільки маємо один розмір – не вистачало коштів, щоб придбати для всіх одночасно. Та головне – це закінчення війни, це Перемога! Тож будемо вірити, надіятись, молитись, щоб вона чим скоріш настала, і наші рідні були поряд з нами живі та здорові», – підкреслила наостанок пані Наталя.
Фото: останне фото всієї родини у мирному Херсоні
