35-річний Антон Реу — оператор радіолокаційної станції у військах протиповітряної оборони. В день повномасштабного вторгнення Росії він стежив за повітряним простором у Чорному морі на острові Зміїний, де його разом із 79 побратимами забрали у полон. Його історію перебування в лавах ворога та повернення додому розповіла Українська редакція RFI, передає Бессарабія.UA.
Життя до острова
— Я досі чекаю всіх цих 33 хлопців і кожного дня думаю. Я розумію, наскільки їм погано. Знаю, що час бере своє, і він сильно давить, — каже захисник острова Зміїний.
У мирному житті 35-річний дніпрянин Антон Реу працював у банку. 2014 року хлопець, за плечима якого була строкова служба, отримав повістку. Антона мобілізували до військової частини у Кривому Розі. Тринадцять місяців він працював оператором радіолокаційної станції у підрозділі протиповітряної оборони.
Антон розповідає, що планував тоді повернутися до роботи у банківській сфері, але завадила фінансова криза 2015 року. Тож він продовжив службу, контролюючи повітряний простір українських міст, а наприкінці грудня 2021 року потрапив на острів Зміїний:
— Ми знаходились у військах протиповітряної оборони. І оскільки на острові була одна з радіолокаційних станцій, яка слідкувала за повітряним простором у Чорному морі, то нас відправили туди на три місяці.
Залишилися тільки автомати
24 лютого в Антона був вихідний. О пів на четверту ранку його розбудили побратими й сказали, що розпочалась війна:
— Ми ввімкнули станцію і взагалі спостерігали все, що відбувається в радіусі 400 кілометрів. Видавали повітряні цілі, які могли, бо їх було дуже багато. І потім десь до сьомої ранку ми працювали, потім почали вже до нас підлітати. Оскільки ця станція на острові, у неї дуже легко було влучити з літаків. Ми за командою її вимкнули та потім вже разом з морпіхами зайняли оборону. Нам спочатку, о десятій годині десь, сказали, що за нами пришлють два гелікоптери та будуть евакуйовувати з острова. А потім, через годину, що вони не зможуть до нас долетіти. Антон згадує, що до острова підійшли кораблі, на яких евакуювали цивільних:
— І буквально через десять хвилин, коли вони відпливли, уже на нас летіли дві «сушки» та один МіГ. І вони почали обстріл по острову. Ми встигли сховатися, хто де … Потім уже підійшов крейсер «Москва».
По Зміїному гатили безперервно чотири години одночасно з повітряної та корабельної зброї. Росіяни розтрощили зенітні установки, які на скелястому острові було видно як на долоні. В охоронців острова залишилися тільки автомати та набої.
Антон розповідає, що кораблі були від них десь за десять кілометрів:
— У нас не було такого типу зброї, щоб навіть дістати до них… У нас корабельної підтримки не було. Усе відбувалось дуже швидко. І ми розуміли, що друга частина України, вони теж там зайняті тим, що відбиваються. І у них немає часу, щоб плисти до острова і відбиватися ще тут. Якби була якась підтримка, ми там, може, кілька днів протрималися, три-чотири… У нас дуже швидко відбувалися події, нас дуже швидко взяли в кільце… І у нас нема таких кораблів, щоб справились з крейсером (ракетний крейсер «Москва» 13 квітня 2022 р. було знищено українськими протикорабельними ракетами «Нептун». — Ред.).
Невдовзі російський десант висадився на острів, а охоронців Зміїного судном «Шахтар» доправили до окупованого Севастополя. Антон згадує, як усіх полонених зв’язали й поскидали у трюм:
— А потім, коли нас вже доставили до Севастополя, нам розв’язали руки. Ми потрапили в об’єктиви камер. Там же бачили, що нам дають воду, сухпай російської армії… Нам сказали, що ми будемо їхати до Одеси, усе так гарно. Але ми розуміли, що ні в яку Одесу ми не їдемо. Це так просто не робиться, якщо вже потрапив у полон.
У тимчасово анексованому Криму бранці пробули два тижні, після чого їх повезли до Курська, а звідти — у Білгородську область. Спочатку українських полонених, зокрема й охоронців Зміїного та захисників Херсонщини, розселили по наметах. Через два дні хлопців партіями стали перевозити в один з обласних СІЗО. Там Антон провів півтора місяця:
— Там теж, як у Севастополі, проводились допити. Ті самі служби приїжджали. Спецназ виводив нас, коли на прогулянку, коли помитися. Вони кричали, але ніхто нас не чіпав.
Проте це тривало недовго. Після захоплення росіянами Маріуполя, ставлення до українських полонених погіршилось в рази:
— Я пам’ятаю 20 квітня до нас в СІЗО стали потрапляти хлопці з заводу Ілліча (захисники Маріуполя — Ред.). І після цього навіть у СІЗО почалися побої. І воно вже пішло по всім колоніям таке.
Ми чули, як б’ють наших
У двадцятих числах квітня Антона разом з іншими полоненими відправили до виправної колонії:
— І там вже з першого дня, як тільки ми вийшли з автозаків, нас зустрічав спецназ. Ми вийшли зі своїми речами у мішках. Вони почали кричати до нас: «Ласкаво просимо до пекла!» і тому подібне. І вони придумали таку процедуру «привітання». Ми повинні були пройти через такий коридор довгий, де розташовані спецназівці у шаховому порядку. Їх там чоловік п’ятнадцять. Тобі дають команду: «Бігти!» І ти біжиш через нього, а там по тобі все підряд… Ти отримуєш і ногами, і руками, дубинкою, шокером. Добряче так прибивали. Я потім тільки півтора місяця відходив від цього.
Фізичним тортурам українських військовополонених піддавали чи не щодня, ділиться Антон:
— До серпня тортури взагалі були щодня. Вони були постійно. Ми чули, як наших хлопців б’ють. Ти чуєш це і розумієш, що скоро настане і твоя черга. І ти туди підеш. І все це буде йти по колу… Були такі скажені, що їм просто ключі давали, вони, коли хотіли, тоді й залітали до нас, і просто вибірково (били. — Ред.).
Російський спецназ шукав будь-який привід, щоби побити полонених:
— Давали десь там п’ять станків, щоб ми поголилися. На це давали буквально п’ять хвилин. Одним станком десь десять чоловік мали встигнути поголитися. Якщо ж ти не встиг, то вже попадаєш під роздачу. Вони спеціально давали три-п’ять хвилин, щоб був привід потім виводити когось.
Стільки ж часу полоненим давали поїсти:
— Приносили їжу. Там вода, капуста плаває, кожному шматок хліба… Давали п’ять хвилин. На п’ятдесят чоловік за п’ять хвилин навіть розсипати ніхто не встигав. А хто дуже хотів їсти (воно було дуже гаряче), просто встигав черпнути та залити кип’ятком собі. Хоча б щось поїсти. Взагалі, хліб, чай протягом двох місяців — це була основна наша їжа.
Бараки майже не опалювалися, з восьми батарей працювали тільки дві:
— Спали ми повністю одягнені. Купатися нас теж водили раз на тиждень, буває, раз у два тижні.
Пошуки автора вислову
Антон розповідає, що в бараці весь час працював телевізор, який транслював канал «Росія-24». Що відбувається в Україні, хлопці, перебуваючи у полоні ще з першого дня війни, не знали. Росіяни ж чимдуж намагалися дізнатися, хто ж тоді на острові вказав їхньому кораблю правильний напрямок:
— Це було ще в СІЗО, вони «брали» у нас голоси, шукали…Ми читали тексти, їх записували. Потім в колоніях це теж було. Коли вже допити офіційних представників припинилися, то там уже дуже цікаво було спецназу. І вони кожного окремо викликали. Три хвилини тебе спочатку б’ють, а потім з тобою десять хвилин спілкуються.
Бранець зі Зміїного розповідає, що велику роль для російського спецназу відігравала посада полоненого:
— Якщо ти стрілець, якщо ти служив до цього… Їм будь-який привід був за радість… Вони там були герої в колонії. Прям там свою війну вели проти нас.
У серпні українських бранців змусили працювати у колонії:
— Вони вже зрозуміли, що нас можна використовувати в інших цілях… Вони прийшли з матеріалом, кинули його нам, говорять: «Хлопці, тепер будемо працювати. Хто буде працювати, той буде менше отримувати». Робота була неважка, але ми працювали з самого ранку, як прокинулись, і до самого відбою. Це було складання тек. Звичайні теки для документації, паперові. Ми їх збирали, пакували та сортували. І коли ми вже місяць пропрацювали, єдине, що змінилося, нам давали більше часу поїсти. Вони давали вже десять хвилин десь, бувало п’ятнадцять. Давали вже кип’ятку хоча б наїстися, тому що всі вже за два місяці схудли до такого невпізнання на нервах і на одному хлібі з чаєм.
Через погане харчування, стреси та несприятливі умови проживання в полонених загострилися хронічні захворювання та з’явилися нові недуги:
— Лікар завжди приходив, дивився і казав: «Я вас що, лікувати ще буду? Самі якось лікуйтесь». Якщо спецназ приходив з лікарем і питав: «У кого до лікаря є питання?», я вже розумів, що не треба вставати й казати. Тому що, якщо у тебе є якісь питання, стоїш і в тебе нога опухла, тебе просто виведуть — і по тій нозі надають ще.
Одна цукерка на тиждень
15 вересня Антона з побратимами перевезли в іншу колонію. Він розповідає, що, на подив, їх там розмістили спокійно, без «вітальних побиттів». Проте спецназ все одно шукав будь-який привід для тортур:
— У цій колонії до нас приходив лікар, давав зеленку іноді. І взагалі акцент у них був лікувати когось, у кого проблеми з тиском або серце… Коли перебільшували з електрошокером, у багатьох виявилися проблеми з серцем, тому що вони били в один м’яз, мабуть, спеціально. Потім навчилися цим шокером користуватися. Так, вони в них горіли. Вони нові собі купували, коли приїжджали до нас вже вдруге. І вони вже навчилися чи надивилися десь, як можна, у яку точку його вставити, ударити так, щоб тебе вивернуло просто, ти сам ламався.
При цій колонії був швейний цех, за роботу в якому бранцям обіцяли нормальне ставлення:
— Усі погодилися і пішли навчатися. І там нам поставили план виконання робіт. Ми спочатку шили одноразові халати — будівельні, захисні. Ми знали, що у зеків план стоїть на день п’ятдесят халатів пошити, а нам поставили план — вісімдесят. Якщо ти виконуєш план, ти отримуєш одну цигарку. Якщо ти перевиконуєш його, ти отримуєш дві цигарки. Кілька разів на тиждень виходило покурить… Нам стали давати цукерку раз на тиждень, навіть каву один раз робили… Це було щось незрівнянне… За вісім місяців закурити раз та цукерку з’їсти. Там такий зрив емоцій був. У нас не було нічого: ні ігор, ні книг, ні телевізора в цій колонії.
Антон згадує, як вони працювали в цеху з восьмої ранку до п’ятої вечора. Тоді їх не чіпали, проте ввечері спецназ все ж таки приходив:
— Нас виводили по черзі в туалет. Й там продовжували і руками, і ногами, і шокерами, і дубинками. Навіть було таке, що й перцовими балонами пшикали і в очі, і в рот.
Попри тортури спецназу, умови перебування у цій колонії були ліпшими: тут давали трохи більше їжі й часу поїсти. Приймати душ вже можна було п’ять хвилин, а не дві, як у попередній. На Новий рік хлопцям уперше ввімкнули телевізор, та вони мали змогу дві години дивитися музичний канал. Проте тривало це недовго:
— Коли 3 січня ми вийшли на роботу, то тут вже все кардинально змінилося. Тут уже ніяких цукерок не давали, ніякого чаю. Була зима. Ми хоча б чай робили, бо люди хворіли всі. І якщо ти захворів, тебе тільки час вилікує, ніхто нічого не дасть… Уже сказали, якщо ти не виконуєш норму, ти будеш отримувати. А хто не виконував норми два тижні, отримував, отримував, отримував. Потім уже не міг руками працювати… Десь о пів на сьому ми одразу виходили в цех працювати. Нас нагинали, руки за спину та вели в цех. Там нас і годували, облаштували куточок для прийому їжі, приносили все. У нас там був виділений хлопець, який все це розсипав нам. І приводили нас десь о пів на десяту до барака, щоб ми встигли хоча б умитися і лягти спати.
Щоб не озлобитися на Росію
Так промайнув січень. На початку лютого до колонії приїхав невідомий військовий чинуша. Він спілкувався з українськими полоненими, розпитував, як до них ставляться:
— Він видав нам таке: «Моя мета, щоб ви повернулися в Україну і не взяли злоби на Росію». Чого вже тільки ми не слухали, що вони нам тільки не казали, а це вже викликало сміх просто. Він пробув десь місяць, а коли поїхав, у нас там все кардинально змінилося.
Спецназ був розлючений, але йому не дозволяли чіпати українців. Навіть якщо вони виводили бранців з-під камер у так звані сліпі кути, то їх потім змінювали. Українські полонені знову стали працювати з восьмої ранку і до п’ятої вечора, після чого мали вільний час. Хлопцям видали книжки, здебільшого радянські, але й іноземні, а також шахи та доміно. Вони отримали листи від близьких, а хтось навіть одразу по два-три, бо написані вони були ще торік улітку. Увесь цей час листи зберігалися в колонії:
— Через два тижні нам дали доступ до телевізора, ми могли його дивитися з п’ятої до десятої. Вони самі обирали, які канали ми будемо дивитися. Переважно це були фільми. Якщо в рекламу потрапляли якісь новини, то вони одразу перемикали. Все одно не давали дізнатися, що відбувається. Потім ще став приходити лікар до нас кожного дня, стали якось лікувати.., якісь ліки проти простуди давати. Зі злобою, з вискалом, не хотів він нас лікувати, але у нього, мабуть, був наказ… У хлопців навіть були випадки туберкульозу і підозри на туберкульоз. Ми спали в казармі, вона була вже повністю вкрита грибком. Коли якась перевірка приїжджала, нам приносили фарбу і ми її фарбували, щоб замилити очі.
Повернення додому
10 квітня Антона Реу та 99 українських захисників України вдалося повернути додому. Як він згадує, це був звичайний день:
— Звичайного ранку нам принесли їжу. І поки ми їли, прийшов інспектор та назвав два прізвища. Усі зрозуміли, що йдеться про обмін, проте до останнього не міг повірити. Хоча в душі дуже на це сподівався. Нам дали два мішки. І коли я побачив там піксельну форму, просто втратив дар мови. Там рік лежали речі, вони були у плісняві, зелені, але все одно нас перевдягнули і вивели, посадили в автозак. Їхали десь години дві. Потім хлопців посадили в автобуси, вдягли їм мішки на голову та замотали скотчем. Антон зазначає, що був приголомшений:
— Мене міняли, я розумію, але не можу емоційно щось видавити з себе. І коли я вже вийшов і тобі кричать: «Слава Україні!» — ти поплив. Я хватаю те яблуко, хватаю ту пачку сигарет, курю, їм, п’ю воду (усміхається. — Ред.). Скажу, це було незрівнянно.
За 13,5 місяця у полоні Антон схуднув на 18 кілограмів. Така втрата ваги в українських військових, які пережили російську неволю, — поширене явище.
Наш співрозмовник каже, що вижити в полоні допомагає підтримка один одного, а ще — відчуття, що на тебе чекають вдома:
— Ти в цьому живеш, ти до цього звикаєш і мізками, і тілом. Ти в цьому крутишся, намагаєшся якось вижити. І коли ти потрапляєш на волю, то ще довго залишаєшся однією ногою там. І поки ти її дістанеш, я скажу, це дуже нелегко.
