Дружина Євгена Бугайова, 33-річного старшого сержанта десантно-штурмової роти військової частини морської піхоти, носить обручку свого обранця на ланцюжку біля серця. Головна мрія жінки – одягнути на палець ще раз символ кохання чоловіку вже ніколи не здійсниться, бо його назавжди забрала війна. Бессарабія.UA поспілкувалася з вдовою відважного українського воїна з міста Рені Оленою Бугайовою.
Євген народився 24 червня 1989 року, ріс єдиною дитиною у родині Галини Кирилівни та Миколи Миколайовича Бугайових, їх син завжди відрізнявся врівноваженістю та розважливістю. У шкільні роки займався спортом та цікавився автомобілями, хлопець часто бував з татом у майстерні та опанував основи їх ремонту. Ці вподобання залишилися й в дорослому житті. Не нехтував Євген допомогою й у хатніх справах, він завжди був підтримкою матусі, а згодом й дружині.
Після закінчення школи Євген навчався у Ренійському інституті Дніпровського університету економіки та права. Однак після випуску відчував, що його покликання в іншому. Євген виявив бажання стати прикордонником. Згодом у Черкасах він пройшов необхідне навчання та встав на варту кордонів Одещини.
Дивовижна історія кохання
Олена та Євген довго були друзями, однак двері нового 2009 року вони відкрили вже як пара. Саме тоді розпочалася їх історія кохання.
“Тоді на святкуванні він зізнався мені, що довго наважувався сказати про свої почуття, що я йому подобаюся, відтоді ми почали будувати свої стосунки”, – ділиться Олена.
У квітні 2012 року пара зіграла гучне весілля, тоді закохані, омріяні та неймовірні щасливі насолоджувалися один одним. Перед законом та перед Богом вони стали чоловіком та дружиною, обіцяли любити, підтримувати та шанувати. Через два роки у молодої родини народилася довгоочікувана донечка Аліса.
“Вона була завжди поруч з татом, де б ми не були Аліса у нього на руках. А донька у всьому наслідувала батька, якщо він займався спортом, вона була поруч, якщо він щось робить, вона з ним. Вона на нього схожа, татова донечка, так він її називав”, – ділиться Олена.
У 2018 році чоловік звільнився з прикордонної служби та почав працювати в Українському Дунайському пароплавстві, спочатку обслуговував пароплави, а згодом став працювати матросом мотористом на судні.
“На початку було дуже важко розлучатися, він жертвував часом з нами, щоб забезпечити гідне життя”, – згадує дружина.
Євген мріяв подорожувати з родиною, коли облаштує всім необхідним їх сімейний куточок. Завжди дбав про них та батьків, Олена вважала чоловіка ідеальним у всьому, міг вислухати та прийняти правильне рішення, ніколи не провокував конфлікти, наперед бачив ситуацію, допомагав та підтримував.
“Чоловік завжди казав, що у нас має бути все якнайкраще. До війни ми встигли вперше втрьох поїхати на відпочинок. Раніше все думали, що встигнемо, є справи важливіші, а тепер я розумію, що варто жити сьогодні та зараз”, – міркує Олена.
Україні подих перший та останній
Незадовго до повномасштабного вторгнення Євген повернувся з рейсу, однак 24 лютого перевернуло його життя. Перші дні він постійно моніторив новини, збирав знайомих для того, щоб поповнити банк крові, звертався до військових.
“Він переживав, що буде з містом, якщо буде напад, хоча йому повідомили, що все під контролем, все одно собі не знаходив місця, переймався”, – пам’ятає Олена.
І коли 2 березня Євгену прийшла повістка, він зрадів та, не вагаючись, почав збиратися.
“Женя казав, а хто, якщо не я? Казав, що, коли ворог потягнеться на Рені та поставить під загрозу його родину, він собі цього не пробачить”, – згадує жінка.
Свою впевненість та рішучість він вселив у рідних. Щоб вони не турбувалися, постійно був на зв’язку, за можливості приїздив на зустрічі, хоч і короткі, але дуже важливі. Останнього разу наживо Олена та Євген бачилися у вересні 2022 року, жінка наважилася поїхати до коханого, коли він перебував на Одещині. Там вони провели три дні разом, останні дні.
Коли Євгена направили на Херсонський напрямок, він попередив дружину, що дві доби буде недоступним, останній дзвінок від нього був 31-го вересня.Та вже наступного дня, 1 жовтня, життя українського патріота обірвалося у лісосмузі поблизу населеного пункту Давидів Брід, що на Херсонщині.
“Одразу ми не знали, що сталося. Коли його товариш потрапив у шпиталь, я зрозуміла, що щось не так. У батальйоні були ренійські хлопці, почалася ширитися інформація, що Жені немає в живих”, – згадує дружина військового.
І тоді для родини Бугайових почалися справжні тортури. Олена телефонувала командирам та за всіма наявними номерами побратимів Євгена, але у відповідь їй лише казали, що інформації немає. І тільки один захисник наважився повідомити, що бачив гибель чоловіка Олени на власні очі. Смертельна куля потрапила у грудну клітину, бронежилет не врятував…
“Вони йшли у напад, а Женя як завжди готовий був прикрити всіх, але тільки не тікати. Їх взвод потрапив під обстріл, коли поранили ротного, Женя побіг його витягати”, – ділиться жінка.
Однак, як розповідали пізніше Олені військові, той, хто тягне й лягає поруч, так сталося й з Євгеном.
Тоді вона з родиною почала шукати чоловіка по моргах на відстані, скидали фотографії татуювань, щоб його могли пізнати, та до останнього не вірила, що так могло статися з її коханим, відважним воїном.
У тому обстрілі родина Бугайових втратила ще одного захисника, разом з Євгеном загинув його хрещений Віталій Кузочкін. Героїв ховали з різницею у тиждень.
Додому у Рені Євгена привезли 9 жовтня, а 10-го старшого сержанта Євгена Бугайова поховали з усіма військовими почестями.
“Потім було ще складніше, після поховання я наважилася сказати доньці, що тато тепер її янгол-охоронець, вона плакала та не хотіла вірити, питала, чому так сталося – не усвідомлювала до кінця”, – важко зітхає Олена.
Відтоді вони ходили до батька на могилу щодня, Аліса писала йому листи та відпускала у небо з кульками. Дівчинка й досі малює та пише, щось виробляє для татуся.
Він завжди поруч
Аліса, підтримка близьких, робота рятують Олену від туги. До гибелі чоловіка Олена займалася організацією дизайну свят, тепер це її хобі, оскільки жінка влаштувалася ще й на основну роботу. Крім того, вона також збирає допомогу захисникам України, з якими служив її коханий чоловік та й багатьом іншим військовим, з ким знайома особисто.
“Я настільки завантажила себе роботою, що навіть їсти не хотілося, а коли здоров’я стало подавати сигнали, трохи зупинилася. Й досі я більшу частину життя проживаю в автомобілі – то допомогти батькам, то по роботі, то дитину завезти на гуртки”, – ділиться жінка.
Коли стає надто важко, вона вмикає музику та катається містом, і тоді наче трохи відпускає, а постійне бажання побачити чоловіка відображається у снах.
“Женя завжди сниться рідним і близьким і дає знаки, що він завжди поруч. Та навіть у деяких моментах підказує, як діяти далі”, – розповідає Олена Бугайова.
Батьки Євгена також чують голос сина та відчувають дотики, він з ними, навіть згори допомагає. Аліса все питає маму, коли вони подивляться їхнє весілля, але жінка не наважується.
“Відчуття, що він у далекому рейсі, а поки я намагаюсь втілити наші спільні мрії та плани з донькою. Зараз я не знаю, що буде далі, але ми живемо, а Женя нам допомагає згори, він завжди поруч”, – ділиться найпотаємнішим Олена.
Той ворожий обстріл забрав життя Євгена Бугайова, забрав щасливі миті його родини, забрав спокій, назавжди.
***
Слава Герою України! Низький уклін батькам за сина, ми пам’ятатимемо завжди.
Фото з архіву родини Бугайових