Вона не бачила себе ніде, крім школи та як серед дітей. Але, як часто буває у житті, чим бажаніша мета, тим більш тернистий шлях до неї: доля ніби відчуває людину, перевіряє її на міцність, відступить вона чи ні. Наша сьогоднішня героїня прийняла виклик і з честю склала цей нелегкий життєвий іспит. Доля винагородила її за витримку та стійкість, за те, що не зламалася, і сьогодні вона має все, про що може мріяти жінка: прекрасна родина, улюблена робота, авторитет серед колег та учнів, повага односельців, повідомляє Бессарабія. UA.

– Стати вчителем, а саме вчителем математики, було моєю найпотаємнішою мрією. Ні про яку іншу професію я навіть не думала, – розповідає директор школи села Котловина Ренійської громади П.Я. Долапчі. – Закінчивши у 1981 році рідну школу на відмінно, я вступила до інституту, тепер це Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського в Одесі, на математико-фізичний факультет. Провчившись півтора року, у 1984 році під час зимової сесії я тяжко захворіла, моє здоров’я, можна сказати, було на межі життя та смерті. Взяла академвідпустку, після якої лікарі не дозволили повернутися до навчання, тобто мені категорично були заборонені розумові та фізичні навантаження. Через два роки після хвороби я вирішила здобути хоч якусь освіту і вступила до Кагульського педучилища, закінчивши його з червоним дипломом. На щастя, мій організм витримав ці навантаження, і я вирішила рухатися далі, стала студенткою Ізмаїльського педінституту, навчалася на філфаці, спеціальність російська мова та література.

І тут  уважний читач, напевно, запитає: чому дівчина, яка так мріяла стати учителем математики, не повернулася до свого вузу? Як виявилося, на фізматі не було заочної форми навчання, а вчитися не було можливості: сім’я, діти, домашні турботи – ось і довелося розлучитися з мрією стати вчителем математики. Але, головне, вона не змінила свого покликання – стала педагогом, пройшовши, як уже було сказано вище, дуже тернистий шлях. Інший на її місці давно б зневірився, опустив руки, але тільки не вона.

– Після педучилища я близько року пропрацювала у дитячому садочку і мені запропонували роботу в школі, лаборантом у фізкабінеті замість робітниці, яка перебувала у декретній відпустці, – продовжує Парасковія Яківна. – Але директор школи Надія Федорівна Бунак мене одразу попередила: «Лаборант може вийти на роботу достроково, мені більше нема чого запропонувати». Пам’ятаю, я тоді відповіла так: «Хоч техпрацівницею, але я хочу працювати у школі». На той момент я вже була заміжня і так сталося, що у декретну відпустку пішла я сама, а коли нашому первістку, донечці, виповнилося 9 місяців, звільнилося місце старшої піонервожатої, й мені запропонували вийти на роботу. Знаючи мою любов до математики та фізики, мене часто просили замінювати вчителів з цих предметів, нині вже покійних Петра Дмитровича та Галину Юхимівну Яманді. Я тоді вже навчалася на філфаці педінституту, але оскільки в школі вакансій вчителів російської мови та літератури не було, у нас працювали такі досвідчені педагоги, як Марія Петрівна Хаджіогло, Валентина Іванівна Чернова, Надія Євгенівна Булгарова, Тетяна Данилівна Хаджіміті, Зоя Георгіївна Бозаджи та нині покійна Марія Іллівна Долапчі, то завідувачка району Софія Федорівна Ратушненко, якої теж уже немає з нами, сказала: «Вам треба або перевестися на іншу спеціальність, або вимагати години російської мови та літератури». Я вирішила перевестись. Подала документи на історичний факультет до Одеського держуніверситету імені Мечникова.  Після складання академічної різниці з 11 дисциплін мене зарахували лише на другий курс. І це після півтора року навчання в інституті імені Ушинського, майже чотирьох років у педучилищі та чотирьох років в Ізмаїльському педінституті! Мені було дуже прикро! Але, мабуть, такою була моя доля. Зате зараз, будучи керівником, я можу відвідувати й уроки математики, й уроки фізики, спокійно вирішую завдання, бо моїми вчителями були Петро Дмитрович Яманді та Домна Іванівна Бринза, тому в мене та багатьох моїх ровесників базові знання, як зараз кажуть, були ґрунтовні. Коли я навчалася в університеті, який закінчила у 1996 році, мій керівник з курсової роботи пропонував переїхати до Одеси і працювати на кафедрі в лабораторії, потім вступити до аспірантури. Але я сказала: «Ні, я село не залишу». Тим більше, що у мене чоловік, двоє дітей, будинок. Може, якби я тоді погодилася, інакше все склалося б, але я не шкодую. Я ніколи не мала думки покинути рідне село. Ще студенткою інституту імені Ушинського, коли навчалася очно, твердо знала: здобуду освіту й обов’язково повернуся на свою малу батьківщину.

Слухаючи Парасковію Яківну, наскільки складним був її шлях до мрії, мене не залишало питання: чому вона хотіла стати саме вчителем? Причому цей вибір професії був настільки твердим і усвідомленим, що ніякі труднощі на цьому шляху не могли його похитнути.

– Бувши ученицею, я завжди була у перших рядах, – відповіла П.Я. Долапчі. – Коли стала піонеркою, мене обрали головою ради дружини Котловинської школи. Вступивши до комсомолу, я стала комсоргом школи. Тобто у мене завжди була активна життєва позиція у тому плані, що саме робота з дітьми, з людьми мене найбільше приваблювала. Вже у початковій школі, де моїм класним керівником була нині покійна Катерина Опанасівна Борохович, я вже знала, що буду вчителем і в іншій професії себе не бачила. Хоча батьки мене відмовляли. У радянські часи дуже престижними вважалися професії кухаря, продавця. Я сказала: «Ні, я працюватиму тільки у школі!» У моєму житті було дуже багато дев’ятих валів (дев’ятий вал – поширений у мистецтві, публіцистиці та розмовній мові художній образ, символ фатальної небезпеки, найвищого підйому грізної, непереборної сили, – прим. авт.), і коли не змогла здобути професію, вирішила: готова викладати будь-який предмет – аби стати учителем! Всі предмети в школі мені легко давалися, я багато читала, могла до ранку подужати товсту книгу. Батьки мене лаяли, але я тихенько включала під ковдрою ліхтарик і все одно читала. Якби переді мною зараз знову став вибір професії, я все одно стала б учителем. І якби була така можливість, стала б саме вчителем математики, на уроках якої я забуваю про час і 45 хвилин проходять як 45 секунд.

Що примітно, у її сім’ї вчителів не було. Батьки Яків Степанович та Зінаїда Дмитрівна Цонкови були простими трудівниками, все життя працювали в радгоспі на різних ділянках.

– Мама працювала і дояркою, і на полі, – розповідає П.Я. Долапчі. – Тато працював водієм на молоковозі та на бензовозі, працював на кормодворі. У віці 45 років він отримав професію ветеринара та почав працювати бригадиром на тваринницькій фермі радгоспу «Перемога». Батько ріс у багатодітній сім’ї, мама у неповні 6 років залишилася напівсиротою, у неї померла мама і залишився тільки батько. Вона пережила голод 1946-1947 років, хоча їй було 6 з половиною років, однак вона добре пам’ятала цей важкий час. З раннього дитинства вони привчили нас, своїх трьох дітей, до праці. Батьки рано-вранці йшли на роботу, а на мені, як найстаршій, залишалося господарство. Треба було нагодувати молодших брата та сестру сніданком, потім з братом відводили сестричку до дитсадка і самі йшли до школи. Завдяки тим обов’язкам, які поставили мені батьки, і не тому, що вони так хотіли, а так склалося життя, їм треба було працювати, я з того часу звикла планувати свій день. І коли випадає багато роботи, я ніколи не панікую, в тому сенсі, що я не боюся, коли потрібно багато всього зробити. Просто я вмію програмувати себе на виконання тієї чи іншої роботи. Дуже мені подобалися наші сімейні вечері, бо протягом дня нам не вдавалося зібратися разом. Ми сідали не за стіл, а на підлогу, на яку мама стелила маленьке покривало. Ми довкола нього розсаджувалися, їли печену картоплю з духовки, бринзу, яку діставали з банки, викладали на тарілку квашені помідори (туршу) або капусту, і кожен розповідав, як у нього пройшов день. Десь нас батьки лаяли, обов’язковою традицією було, що ми ввечері всі показували свої щоденники. Батьки самі не мали змоги здобути освіту та професію і завжди говорили нам, що хочуть, щоб ми стали освіченими людьми. Або, як тоді говорили гагаузькою: «Олун інсан», тобто «Будьте людьми». Повага до батьків, шанування їх – це зі мною живе до сьогодні, хоча мами, на жаль, уже немає з нами, але слово батька для мене дуже багато важить. Папа був дуже суворим, вимогливим, насамперед до себе та до всіх навколишніх, він вимагав дисципліни, старанності, відповідальності. Саме ці риси я перейняла у своїх батьків. А мама моя казала: «Доню, скільки б поганого тобі не робили, ніколи не відповідай тим же. Добрим вважається не той, хто робить добро, а той, хто не вміє чинити зло».

З такою ж теплотою та любов’ю Парасковія Яківна розповіла і про свою сім’ю:

– З чоловіком Іллею Степановичем Долапчі ми одружені 37 років. Я жодного разу не пошкодувала, що вийшла за нього заміж. Він був простим водієм, працював у радгоспному автогаражі. За 35 років водійського стажу не скоїв жодного порушення, не кажучи вже про аварії. У нього золоті руки, за що не візьметься, у нього все завжди виходить, йому під силу будь-яка робота: будівельна, по дереву, з цементом і так далі. У нас двоє прекрасних дітей, дочка Юлія закінчила інститут водного транспорту за спеціальністю облік та аудит, працює у «Моррічсервісі», а син Олександр закінчив академію харчових технологій, технолог м’ясної продукції, але за спеціальністю не працює. Я пишаюся своїми дітьми, бо вони виросли порядними людьми, ми їх привчили до праці, вони не бояться жодної роботи. І як нас вчили батьки, так само ми їх привчили, що кожну копійку треба заробляти, витираючи з лоба піт.

На завершення я запитав Парасковію Яківну, якою має бути найголовніша якість вчителя? На це питання вона відповіла коротко, але дуже містко: любов до дітей.

– Кажуть, є дві категорії людей: одні живуть для того, щоб працювати, а інші працюють для того, щоб жити, – продовжила вона. – Я належу до тієї категорії, яка живе для того, щоб працювати. Я люблю свою роботу. Не посаду директора, яку я обіймаю з 31 грудня 2004 року, а професію вчителя, бо директор – це посада, а вчитель – це професія.