На початках було дуже багато людей, а зараз залишилося 32. Товариство людей з інвалідністю дуже активно долучилося. Самі звернулися від самого початку й долучаються досі — щодня від ранку до обіду (крім вихідних) плетуть сітки. Результат за ці майже два роки непоганий — сплели понад 5 тисяч квадратних метрів маскувальних сіток.
Моє завдання — організувати процес, знайти тканину. От нещодавно закупила білу. А ще я постійно проводжу збори, лотереї, шукаю гроші на потреби військових. Мої друзі щомісяця донатять — наче зарплата приходить.
У нас таке правило: переступаєш поріг — говориш виключно українською
Я сама з міста Долина на Івано-Франківщині, та вже 26 років живу в Болграді. Після одруження вирішили жили саме тут, бо мій чоловік родом звідси. Я спілкувалася лише українською, а коли приїхала, то побачила, що люди взагалі її не розуміли. Чула тільки російську й болгарську. Тож з часом почала переходити на російську, але лише з чужими людьми. Тому, якщо з кимось говорила українською, то значить, що прийняла цю людину у своє близьке коло.
Так було до 2018 року. Тоді я подумала: що я роблю? Мій чоловік з перших днів 2014 року воює, а я російською розмовляю. І перейшла повністю на українську. До мене тоді було багато агресії. Та я навчилася захищатися. Коли мені закидають: «А чому ти болгарською не говориш?», я відповідаю, що якщо зі мною хоч хтось болгарською буде розмовляти, то і я відповідатиму.
Тож всі мене знали як людину, яка говорить українською. Влітку 2022 року до мене неодноразово підходили друзі, знайомі й казали: «Зроби щось, організуй клуб чи навчання». У Болграді тоді не було місця, де можна зібратися й поспілкуватися українською. Мені казали, що мову знають, читають і пишуть, а от розмовляти складно — як переступити цей бар’єр? Я довго відмовлялася, бо не мала часу, але мене таки вмовили. 1 вересня ми почали заняття — наче учні в школі.
Спочатку людей у клубі було більше, зараз їх близько 10 — від школярів до дорослих за 70. Я бачу покращення їхнього мовлення, і це мене вражає. Були люди, які взагалі не говорили українською — приходили й мовчали — а зараз чудово розмовляють. У нас приємна атмосфера, новенькі завжди кілька слів розповідають про себе, ми обираємо теми для занять. Перше заняття в нас було про лайку українською — тоді всім хотілося випустити емоції. А коли минув рік, у нас була тема компліментів. Ми говорили їх одне одному, підбирали різні слова. Грали в мафію — дуже насміялися, надірвали животи. Грали у «Хто я?» з картками на чолі. Проголошували тости й навіть вірші писали.
А тоді й сітки пішли плести разом з клубом: співаємо пісень, розмовляємо й допомагаємо воїнам. Цей клуб — моя віддушина. Коли ти нанервуєшся, напереживаєшся, то приходиш у п’ятницю ввечері в цей клуб, а там така атмосфера!
З одноклубників усі учасники стали волонтерами. Коли вже вибудувані теплі стосунки з людьми, то розслабляєшся й починаєш розказувати про свої плани. Я розповідала про якісь негаразди зі зборами, а друзі пропонували допомогу — так утворилася команда.
Я думаю тільки про волонтерство
Опікуємося 88 батальйоном морської піхоти. До нас звертаються багато людей, але я не можу охопити всіх — ресурс невеликий. Але з сітками стараємося допомогти — віддавали й прикордонникам, і поліцейським, але акцент робимо на наших хлопцях. Мій чоловік сформував 88 батальйон, та зараз уже там не служить.
Я не маю фонду чи посвідчення волонтера. Маємо дружній фонд, через який можемо офіційно закуповувати важливі речі, а щось дрібне — самі.
Звільнилася з міської ради, бо не можу більше ні про що думати. Я думаю тільки про волонтерство: «Як зробити акт? Чому дрон застряг на кордоні? Треба написати запит!». Вранці очі розплющуєш, і перша думка — «Що я можу сьогодні зробити?».
Зараз зосередилася на «мавіках» — на початку грудня закупили два, поки збираємо на третій.
Постійно доводиться вигадувати щось нове, бо просто так давати гроші люди не хочуть. Тож постійно думаю, що такого зробити, щоб людям було цікаво, а хлопцям — корисно. Хоча я вважаю, що кожен має розуміти — якщо ти не будеш платити гривнями, то перейдеш на рублі.
Ярмарки, лотереї, гаражні розпродажі
Коли я ще працювала в міській раді, то мала справу з майстрами ручної роботи, тож під час війни це знадобилося. Я створила групу в соцмережах і спитала майстрів, хто хотів би допомагати ЗСУ. Так почали організовувати ярмарки з виробами хендмейду, а виручені кошти передавали на допомогу військовим. Це, знаєте, копієчка до копієчки. Наприклад, на ярмарку до Дня кондитера ми за 3 години зібрали 40 тисяч гривень!
Уже цього року робили гаражні розпродажі — ідея виникла давно, але були сумніви. Та насправді все вийшло! Люди поприносили дуже гарні речі. За три години ми зібрали 24 тисячі гривень, а за три такі заходи — до 60 тисяч. Також робили аукціони — хлопці віддавали відпрацьовані гільзи від протитанкових снарядів, майстрині їх розписували, і ми розігрували.
Тепер проводжу розіграші онлайн. За 100 гривень можна купити один квиток, тож з однієї лотереї десь 3 тисячі можемо отримати. Розігруємо патріотичні світшоти. Також моя сестра для такого розіграшу віддала мені гердан, який сама сплела. До лотів стараємося додавати ще якісь приємні речі.
Для мене свято — це коли чоловік буде вдома
Я розумію, що люди хочуть свята, люди хочуть якось відволіктися. Я теж хочу свята, але для мене воно настане, коли чоловік буде вдома. А щоб чоловік був вдома, треба, щоб війна закінчилася. Для того, щоб закінчилась війна — треба щоб всі допомагали. Загалом ми зібрали більше мільйона гривень — це з усіх наших активностей і завдяки донатам людей з усієї України. Я дуже вдячна тим, хто допомагає.
Мені б хотілося, аби в нас був волонтерський центр, який би постійно працював, а організацією займалася не лише я. Думаю, так ми могли б ще більше допомагати.
Не мають хлопці й дівчата просити в нас щось, а ми маємо самі питати: «Що вам ще треба? Чим ми можемо допомогти?». Подивіться на мапу — яка Україна, і яка росія. Ми маємо стати кулаком, який розіб’є морду москалям.