27 років тому у скромне прикордонне українське місто з ПАР приїхало подружжя місіонерів Окерт та Мішель Потхітер. Після смерті чоловіка, пастора церкви «Світло світу», його посаду зайняла дружина Мішель. Про це повідомляє Бессарабія.UA з посиланням на Рені-Одеса.

…Нещодавно, у серпні пасторка Ренійської церкви «Світло світу» Мішель Потхітер відлучилася на місяць до Німеччини – щоб побачитися з уже дорослими дочкою та сином. Як заведено у сім’ї місіонерів, здійснили утрьох маленький вояж, відвідавши Італію, зустрівшись із друзями у Франції. Мішель як завжди викладала фотографії у соціальних мережах – все її життя на долоні.

Паралельно з цим жінку мучили хвилювання щодо повернення до України, де розпочалась широкомасштабна війна. Однак попри все вона вирішила повернутись в Україну. Її зустрічали на кордоні з квітами, обіймали та цілували. І від щастя плакали разом, ніби не бачились цілий рік.

Багато років тому, після прибуття в Україну, подружжя  Потхітер окрім служінь почали реалізовувати соціально значущі проєкти.

Враховуючи те, що багато родин опинилися у складних життєвих обставинах, відкрили реабілітаційний центр для дітей «Райдуга», який працює за принципом дитячого садка. Усі витрати на його утримання церква взяла на себе.

Пізніше для школярів старших класів Потхітери придумали проєкт «Love Reni», тому що місто має майбутнє тільки тоді, коли його люблять.

Для людей з інвалідністю церква «Світло світу», залучаючи численних волонтерів, щорічно проводить «Вечір Сяйва» (Night To Shine).

Однак минулого року, коли родину місіонерів спіткало горе та вони поїхали ненадовго до ПАР відвідати літніх батьків Окерта, пастор захворів ковідом, і медикам не вдалося його врятувати.

Мішель щодня виходила на берег океану, писала на піску ім’я коханого, яке стирали хвилі, що набігали. Вона плакала, плакала, плакала…

«І у мене було лише одне рішення: я вже не повернуся до Рені. Я не зможу увійти до будинку, де більше немає Окерта, – з тугою розповідає Мішель про свої гіркі дні. – Я не повернуся, бо без нього буде важко, бо він усе робив, він брав відповідальність на себе, а я йому у всьому допомагала. Я навіть не знала, як відкрити візу до України – подібними питаннями завжди займався чоловік.

Але як же Рені?.. Як же соціальні проєкти церкви «Світло світу»? Невже все піде прахом?»

Потрібен був лідер, який міг би продовжити проєкти Окерта. І вихід був лише один – на чолі церкви мала стати Мішель.

«Якоїсь миті Господь тихо сказав моєму серцю, що Він хоче, щоб я повернулася в Україну і продовжувала працювати. Продовжувала те, що ми починали разом з Окертом, те, що вела наша велика команда. Господь у моєму серці сказав, що Він буде поруч і мені допоможе», – зізналась Мішель.

Вона отримала благословення Церкви у Центуріоні, Південна Африка (Highway Church Centurion).

«З Біблії ми знаємо про велику роль жінок: Цариця Естер, яка запобігла винищенню свого народу, пророчиця Девора, через яку Бог відкривав ізраїльтянам свою волю. У сучасному світі у деяких країнах ми бачимо приклади, коли християнську церкву очолює жінка з лідерськими якостями – і її успішно очолює. Такі приклади є у ПАР, зокрема, у нашій церкві Highway», – навела приклади жінка-пастир.

Дізнавшись про рішення Мішель повертатися до Рені, а це був початок 2022 року, її рідний брат сказав: «Ти добре подумала? Мені здається, в Україні скоро буде війна….Однак,  я вірю, що у тебе, Мішель, все вийде».

Після приїзду Мішель відразу почала організовувати «Вечір Сяйва», який пройшов на найвищому рівні. А за два тижні Україна прокинулася від страшної новини: війна, широкомасштабна війна…

За кілька днів у прикордонній Ренійській громаді вишиковувалися кілометрові черги біженців – жінки, літні чоловіки вивозили своїх дітей до Молдови, Румунії та далі – Європи. Люди бігли, прихопивши найнеобхідніші речі. І на дорозі, під вогким вітром, часто можна було бачити парафіян церкви «Світло світу», з якими була пасторка, – вони роздавали гарячі обіди, бутерброди, воду. Мішель, громадянка іншої країни, могла виїхати з України із сім’єю в будь-яку хвилину. Але вона лишалася.

Незабаром на зв’язок із Мішель почали виходити всі її друзі та знайомі з-за кордону з одним питанням: як ми можемо допомогти? І невдовзі до Рені потягнулися машини з гуманітарною допомогою з ПАР, Румунії, Англії. Активісти церкви зустрічали, розвантажували, розподіляли, перенаправляли у найгарячіші точки України. Будинок Мішель часом скидався на гуртожиток – у неї зупинялися закордонні друзі, які вирішили прийти на допомогу народові України.

А потім у Рені почали з’являтися родини переселенців. Люди влаштовувалися, де могли. Команда на чолі з Мішель організувала для них гарячі безкоштовні обіди. Ця робота ведеться досі.

«Пам’ятаю чоловіка, який прийшов вперше на обід: коли перед ним накрили стіл, він просто заплакав над тарілкою супу, приготовленою по-домашньому…, — розповідає про біль свого серця пасторка. — До нас приходила жінка з маленькими дітьми трьох, п’яти та восьми років. Вона розповідала, що цілий місяць прожила з дітьми у підвалі. Я не уявляю, як це можливо. Щоб принести дітям воду чи їжу, треба було вибігати надвір, де стріляли. Для них було щастям просто вмитися».

Окрім головної роботи та волонтерства, у Мішель є ще бізнес: кафе, банкетна зала, «Універмаг». Також функціонує громадська організація «Шлях до життя», дитячий центр «Райдуга». Справлятись з великою кількістю обов’язків допомагає команда однодумців.

«У кафе багато років працюють люди, яким я довіряю, вони намагаються бути найкращими. В «Універмазі» також працюють досвідчені люди – вони просто продовжують робити те, що робили раніше. Якщо виникають якісь питання, ми збираємось та разом вирішуємо. Одноосібно я не розв’язую питання — тільки спільно. Усі вміють один одного слухати, працюємо у єдності – це так легко! Адже найголовніше для нас – це стосунки.

На кожному напрямі є свої лідери. Є люди, які працюють у дитячому центрі «Райдуга», у громадській організації «Шлях до життя». У нас у церкві є група для підлітків, яку ми називаємо «Зона 3D»: дорослі проводять ігри, бесіди. Є група молоді зі своїми лідерами: вони ходять до спорткомплексу, організовують пікніки, спілкуються, ведуть здоровий спосіб життя. Є група людей похилого віку, у яких теж є свої лідери. І всі ми – команда», – заявляє пасторка.

Мішель не переймається тим, що більшість християнських церков очолюють чоловіки. Більш того, під час роботи над соціальними проєктами вона спілкується з міським головою, з працівниками соціальних служб. І той факт, що вона жінка-пастор, жодним чином не позначається на вирішенні питань.

«Я відчуваю підтримку, зокрема міської влади. Вони бачать скільки років ми тут працюємо, бачать скільки ми зробили, і наше прагнення продовжувати. Спільну роботу ми будували багато років. Вони любили Окерта і тепер підтримують мене. Я дуже вдячна за це», – говорить Мішель.

На кожний день у Мішель є окремі плани, однак вона щодня збирає сім’ю за одним столом та встигає приділити час своїм дітям.

«У нас у сім’ї є правило всім разом сідати за стіл. Це погано, коли всі розбігаються у своїх справах, а потім набігли й хапають бутерброди. Треба хоча б раз на день, а краще два-три, всією сім’єю сідати за один стіл. Перед трапезою ми разом молимося, потім спілкуємося, діти розповідають про свої справи, жартуємо. Я дуже рада, що діти люблять одне одного, вони ніколи не сваряться між собою. Бо не бачили, щоб їх батьки колись лаялися», – пояснює Мішель.

Пасторка знає декілька іноземних мов, зокрема рідний південноафриканський, англійську, російську, трохи німецьку та голландську. Два старші сини вже одружені з ренійськими дівчатами: коли вони поруч, сім’я переходить на російську чи англійську.

Попри все, найважчим у своєму насиченому житті жінка називає сум за покійним чоловіком Окертом:

«Найважче?.. Я сумую за Окертом. А коли є проблеми, вони швидко вирішуються, бо є підтримка команди», – зазначає Мішель.