Коли на посаді керівника будь-якого закладу знаходиться молода та креативна людина, потенціал організації, яким вона керує, має досить високий рівень, а сам колектив працює продуктивно. Коли я планувала зустріч з героєм цієї публікації, я навіть не уявляла, наскільки цікавим співрозмовником він виявиться, та яким гарним прикладом може бути для інших.

Отже, знайомтесь: Олександр Федоров, директор Лиманського навчально-виховного комплексу (Татарбунарський р-н). У 33 роки цей чоловік вже пройшов шлях від молодого вчителя інформатики у сільській школі до директора навчального закладу. А ще він громадський активіст, депутат, пасічник, садівник, винороб, чоловік і батько… Як йому все вдається – далі розповідь.

– Пане Олександре, ви з самого дитинства мріяли стати вчителем?

– От і не вгадали (сміється). Я народився і виріс у селі, був звичайним хлопцем. По закінченню школи в 2004 році мав середній прохідний бал 9,4. Але не знав, ким я хочу бути, куди вступати. Я послухав поради своєї мами, звичайної поштарки, і отримав направлення від дирекції Лиманської школи до Ізмаїльського державного гуманітарного університету. Якраз на той час в селі потрібен був вчитель інформатики (вчитель трудового навчання, основи креслення). Поступив сам, без кумівства. Провчився три роки і зрозумів, що мені хочеться чогось більшого, ніж просто навчання. Тому на 4 курсі пішов працювати в школу в рідному селі.

– Чи важко було поєднувати навчання та роботу?

– Ні. Адже практика – самий кращий спосіб засвоєння знань. Я вже працював по спеціальності, всі екзамени – це все було з практичної діяльності в школі, а не суха теорія в універі. І коли я приїжджав на чергову сесію, то екзамени здавав легко.

– Що можете сказати за перший досвід вчителя? Яким він був?

– Перший досвід… Пам’ятаю, що у ніч перед уроками лежав і думав: а як воно буде? Так, перший рік роботи вчителем був важкуватим, тому що ти працюєш у своєму рідному селі, і всі тебе знають як хлопчину. А тут бац – і ти вже змінив статус, тебе повинні сприймати як дорослого, як вчителя. Пропрацювавши декілька років, я знову прийшов до думки, що мені цього мало. Вирішив спробувати себе в спорті. Мені дали гурткову роботу, і шість днів на тиждень по кілька годин в нас відкривалась спортивна зала для занять. На спортивному майданчику теж саме: футбол, баскетбол, волейбол і так далі. Також став тренером баскетболу дівчачої команди при Татарбунарській ДЮСШ, набрав групу, почав тренування, в нас з’явились призові місця. Трохи згодом я зайняв посаду спортінструктора за сумісництвом при сільській раді. Відкрили тренажерний зал.

– Я знаю, що ви на деякий час покинули вчителювання. Чому?

– У 2014 році через низьку на той час заробітну плату я мусив піти зі школи і податися до Одеси. Там я влаштувався охоронцем у приватну фірму. Розумієте, в мене вже була маленька дитина, і на той період потрібно було вирішувати соціально-побутові моменти. А через рік я знову повернувся до викладацької справи.

– Чому? Стабілізувалося відношення держави до вчителів?

– Не тільки. Я зрозумів, що просто втрачаю сенс життя. Що робить охоронець? Сів, встав – і все, ніякого розвитку. Але мушу визнати, що, працюючи охоронцем, в мене був час на опрацювання законодавчих документів, необхідної літератури. Я включився в групу по створенню об’єднання громад, вивчав документацію, неодноразово їздив в Одеську обласну державну адміністрацію, мав зустрічі зі спеціалістами департаменту з економічного розвитку, приймав активну участь у створенні об’єднаної громади. А головне – я повернувся до свого профілю на педагогічній ниві. Я почав їздити на районні конкурси розробок різних навчальних матеріалів, був переможцем інтерактивно-комунікаційних технологій, де приймали участь вчителі зі всього району. Маю цілий ряд грамот як вчитель-новатор.

– А як стали директором?

– Півтора роки назад тодішній директор школи отримав пропозицію іншої посади та звільнився. І в прямому сенсі слова сільський голова, зустрівши мене посеред польової дороги (я возив нашого учня, який має інвалідність, складати ЗНО), запропонував стати виконуючим обов’язки директора школи (сміється). Я порадився з дружиною и дав згоду. У червні минулого року мене спочатку призначили в.о. директора Лиманського НВК, а потім був конкурс, і наразі я директор цього комплексу.

– На сьогоднішній день у вас працює багато молодих спеціалістів. Минулого року у соціальній мережі Facebook на своїй сторінці ви дали оголошення, що запрошуєте до співпраці молодих викладачів. Чому ви це зробили і чи є з того результат?

– Так. Ми омолодили колектив відсотків на 40. Була вакансія вчителя фізкультури, вчителя фізики. До нас прийшла новий спеціаліст з психології. Ми надаємо вчителям різнобічну підтримку, а у відповідь отримуємо реформаторські ідеї, свіжі думки та бачення звичайних робочих моментів. У першу чергу увагу звертаємо на нестандартність мислення, адже подібні люди, прийшовши на нове робоче місце, можуть вдихнути щось нове, незвичне та цікаве. До речі, більшість нових викладачів – це наші випускники, місцеві. І це один з плюсів, тому що у них є своє житло. Але абсолютно усі продовжують денне та заочне навчання. Кілька молодих вчителів їздять з сусіднього села. Були виділені кошти з обласного бюджету і відремонтовано адміністративну будівлю саме для молодих спеціалістів, щоб вони не їздили здалеку на роботу як мінімум днів п’ять. Ми піклуємося про умови для вчителів, це найперше.

– Що за півтора роки на посаді директора ви встигли зробити?

– За цей час оновлено майже всі кабінети. У кожному є комп’ютери, проектори, нові дошки, закуплені нові меблі – парти, стінки, вчительські столи. У початковій школі  – так само. Минулого року у двох кабінетах за допомогою батьків першокласників зробили підвісну стелю. Підлогу, яка вже прогнила, вирівняли, встелили утеплюючими плитами та ламінатом. Стіни зробили структурними, покрили лаком – там немає водоемульсіонки, немає шкідливих випарів, тому що використовували екологічні матеріали. Територія школи має два гектари, і вона уся тепер покрита доступним вай-фаєм. Завіса на сцені, яку впродовж десяти років ніхто не знімав, наші прибиральниці мили за допомогою керхера (мийки з високим тиском) – техніку ми просто попросили в одного з місцевих мешканців. Скоро встановимо 10 паркових лавок. В актовій залі ми тричі фарбували стіни, щоб досягти однотонного кольору. Так, усе це потребує немалих коштів, але ж, вибачте, там знаходяться діти, працівники школи. А грибок, який плямами вже йшов по всіх стінах – хіба це нормально в освітньому закладі?

Ще ми обладнали ресурсну кімнату для інклюзивних дітей, а їх у цьому році вже семеро. Відкриття інклюзивних класів, з однієї сторони, – це допомога дітям, які її потребують, а з іншої – держава надає кошти на обладнання і матеріально-технічну базу для таких дітей. А ще це дає можливість залучити спеціалістів у якості асистентів вчителя. Вони переймають методику викладання у вчителів, які збираються на пенсію, й через декілька років вони можуть просто помінятись місцями.

– Як вам вдається усе втілювати? Чи допомагає хто?

–– Співпраця є на всіх ланках: я знайшов підтримку депутатів сільради і сільського голови. Нам було виділено 44 141  грн. на капітальний ремонт системи опалення в одному крилі школи на першому поверсі. Ми замінили повністю магістральні труби, а в початковій школі – батареї. 

– Виникає питання: а до вашого призначення на посаду директора взагалі нічого не робилося?

– Чому ні? Школа не була обділена увагою. Зараз мені легше, тому що попередні директори також працювали. Наприклад, мій попередник повністю відремонтував шкільний харчоблок.

– Скільки дітей вчиться у вашому закладі?

– На сьогодні в нас 155 дітей з 1 по 11 клас. Плюс 30 дітей в садочку на черзі. До речі, у 2018 році сільським головою і депутатами було прийнято рішення перевести всі наші заклади комунальної власності на альтернативні види палива. І зараз, наприклад, наша школа опалюється пелетами, які ми закуповуємо в Ізмаїлі. Цифра економії сягає 35-40%, а тепло у нас цілодобове.

– Що ще нового в школі є?

– Ми створили швацький клас: батьки поприносили швацькі машинки, і був створений гурток моделювання одягу.

Ми запросили професійну швачку, а паралельно – направили її на навчання в Білгород-Дністровське училище.

Оновлюємо бібліотечний фонд. Старі книжки, що були списані, здали в пункт прийому макулатури, а на виручені кошти плануємо закупити нові, яких потребує школа. Ще ми створили оранжерею, у нас є спеціальні працівники, за якими закріплений догляд за рослинами. Постійне тепло добре впливає на їх ріст. Приїжджайте, самі побачите.

– На якому рівні в школі шкільне харчування?

– Я вже згадував, що попередній директор зробив капітальний ремонт шкільного харчоблока, придбано нове обладнання. Я познайомився у Facebook з Євгеном Клопотенко (український кулінарний експерт, шеф-кухар, бізнесмен, телеведучий. Переможець проекту «МастерШеф», засновник соціального проекту зі зміни культури харчування «CultFood» – ред.), радився з ним щодо змін у раціоні шкільного харчування.

В результаті інтернетного листування ми дійшли висновку, що наші шкільні кухарі у більшості страв вже давно працюють по Клопотенко (сміється).

Взагалі, вже давно є така задумка, яку дуже хочеться втілити у життя: купити підігрівальні камери, на які викладаються страви, і тоді дитина зможе собі вибрати саме те, що їй до вподоби, а не те, що входить до однієї обідньої порції.

– Ви самі встигаєте викладати?

– Законодавством передбачено, що я повинен мати педагогічний стаж, незважаючи на посаду директора. В мене є години інформатики, яку я викладаю у старших класах. Якби я був вільний від уроків, то приділяв би більшу увагу господарчим обов’язкам. Маю змогу запроваджувати якісь нові підходи у навчанні. Паралельно продовжую своє навчання: нещодавно я був на курсах підвищення кваліфікації в Одесі в інституті удосконалення – провадження нових підходів в НУШ, отримав сертифікат. А в ІДГУ навчаюсь на магістратурі за спеціальністю «управління освітніми закладами». Моя магістерська робота пов’язана із залученням нових кадрів.

– В країні неоголошена війна. В школі проводяться заходи на цю тему?

– На початок військових дій на сході нашої країни я був класним керівником, і в мене був патріотично налаштований клас старшокласників. Ми зібралися і подумали: що ми можемо зробити? Кожного тижня малювали патріотичні стінгазети, збирали посилки від жителів нашого села військовослужбовцям, з Івано-Франківщини замовляли спеціальні шкарпетки з козячої шерсті, організували скриньку, в яку збирали кошти на допомогу військовим на передовій, з дому випічку приносили, збирали у посилки… Малюнки. Багато чого було зроблено. І зараз у нас діє гурток військово-патріотичного виховання.

– Пішов другий рік функціонування нової української школи (НУШ) в українській освіті. Що можете сказати?

– Варто нагадати, що це був страх не тільки батьків, а й педагогів, тому що методика абсолютно нова. Адже що таке НУШ? Це коли вчитель в межах навчальної програми сам обирає ті методи навчання, які йому найбільш підходять, їм надається велика підтримка у вигляді тих же навчальних курсів з нової методики викладання. До того ж, сьогодні держава дає гроші на придбання нових меблів у класи, комп’ютерної техніки, на дидактичний матеріал. Коли таке було? Та й діти – вони вимагають нових підходів, адже це нове покоління, цифрове, так би мовити. Щодо 12 класів – це добре, адже це профільна школа. Випускники будуть матеріал знати згідно свого напрямку – маляр або математик. Але маю зауважити: там де є велика кількість дітей і вчителів, профільна школа буде працювати стовідсотково. Якщо ж школа малокомплектна, з невеликою кількістю учнів без вирішеного транспортного питання, без пунктів харчування – то там дітей вимушені будуть відправляти, наприклад, у ліцеї на базі шкіл. Наразі держава працює в цьому напрямку, і вже анонсовано створення профільних шкіл приблизно у 2024 році. Матимемо надію, що дітям у сільській місцевості дадуть якийсь універсальний профіль, де б вони могли себе реалізувати, де буде кадровий потенціал, де буде наповнюваність. Бо легше згрупувати на базі однієї школи, чи возити за 30-40 км у районну школу.

– Які наступні плани?

– Хочемо відкрити гурток робототехніки, гурток фотовідеожурналістики і власне телебачення. Вже є половина необхідної апаратури, треба докупити мікрофони (петлічки). Так, плани є завжди (сміється), а по школі – на найближчі років 10. Нововведення держави – освітні простори – це треба втілювати у життя сьогодні.

– Ви також є місцевим депутатом. У чому заключається ваша діяльність?

– До створення  ОТГ я був сільським депутатом два роки, і після також вже два роки. На моїй дільниці конкуренція було жорстка. Що я робив? Мені було достатньо одного дня. Я пройшов з хати в хату і казав людям: ви мене знаєте, в мене є ось такі цілі, я прагну того й того – думайте. Так і переміг, за допомогою відкритості. Зараз є головою бюджетної комісії. Попередньо був головою земельної комісії. На сьогодні у нас 14 депутатів, семеро від Лиману і стільки ж від сільської ради, яка приєдналась. До її складу входили три села: Трапівка, Новоселиця і Зарічне. Ці села свого часу дали згоду на об’єднання з нами. Як працюємо? Вирішуємо проблеми! Перед сесією постійно діють комісії (бюджетна, земельна та правова) на яких обговорюють рішення, які повинні пройти на голосування.

Завдяки роботі ОМС вже виконаний капітальній ремонт дитсадка у селі Новоселиця. Перевели обігрів всіх закладів на пелети, на курорті Катранка замінили все освітлення, територію курорту застелили тротуарною плиткою, встановили лавки, сміттєві урни. Бо курорти за відсутності доріг втрачають свій потенціал.

Також є сільськогосподарські землі, які ми здаємо в аренду фермерським хазяйствам. А за рахунок об’єднання громади у нас з’явилась можливість залишати 60% ПДФО. Ми отримуємо кошти, і значна їх частина залишається в громаді. Це стимулює створення більшість робочих місць. Загалом після створення ОТГ, гроші почали залишатися у бюджеті і почала надходити інфраструктурна підтримка держави. Ми отримали освітню субвенцію від держави і виплатили заробітну плату вчителям, преміювали їх. Залишився резерв. І за постановою Кабміну ми маємо право використати їх на заклад освіти. Поки ці кошти є, ми робимо необхідне, бо ніхто не знає, що буде завтра, або через кілька років.

– В селі немає води. Як люди вирішують цю проблему?

– Доступу до артезіанської води немає взагалі. Вся вода солона. В 70-х роках минулого сторіччя був задуманий масштабний проект: з’єднати Дунай та Дністер, і повністю забезпечити водою населення для зрошування полів. До озера Сасик прорили канал і подали по ньому дунайську воду. Але підземні джерела не дали отримати потрібну якість тієї води, і поля почали солоніти.  Проект згорнули… Зараз єдиний вихід – по дну подати по трубах воду, роздамбувати Сасик, створити резервуар і запустити систему. Але це роботи рівня держави, там бюджет потрібен не менше 400-500 мільйонів грн. Поки що люди використовують дощову воду. По селу є такі чашоподібні криниці, туди надходить вода з верхніх шарів ґрунту, вона годиться лише для господарства. А питну возять за 50 км з села Баштанівка Татарбунарського району: придбали спеціальну комунальну техніку.

– Чим цікавитесь окрім управління НВК?

– Моє нове хобі – бджільництво. Я починаючий пасічник, завів кілька вуликів. До речі, вулик –  це ідеальна форма демократії. Я насправді багато чого черпаю звідти, деякі способи управління  переношу на свій колектив.

– Допомагає?

– Так! (сміється). Розумієте, мені цікаво все! Якщо з’являється ідея, я спочатку вивчаю необхідну літературу, досліджую, а потім беру і роблю. От намагаюсь популяризувати пасічництво: вже другий рік поспіль на день села пригощаємо безкоштовно людей власним медом – це є і популяризація меду, і об’єднання людей.

– Час на родину залишається?

– Менше, ніж хотілось би, рідні скаржаться, звісно. Наприклад, у школі була тема розповіді «За що ви вдячні своїм батькам?». І мій син-третьокласник написав, що він вдячний батькові за те, що я вчу його бути воротарем (сміється). Графік у мене напружений, це правда. Дружина також закінчила ІДГУ по спеціальності соціальний педагог, зараз вона у декретній відпустці з другою дитиною. Також навчається, здобуває другу освіту.

– Недругів маєте?

– Я не конфліктна людина. Боятись треба за майбутнє наших дітей, от що головне. Моя діяльність висвітлена, моя основна зброя – відкритість. Тим паче, я не один, я людина команди. А ще я завжди даю людям вибір.

– Ваше кредо?

– Немає проблем. Є завдання, які треба вирішити, а потім шукати шляхи, які можуть це реалізувати. Реально все!

– Успіхів вам!