У селі Лиман Дивізійської громади, що сусідить із Національним природним парком «Тузловські лимани», проживають всього чотири родини. Серед них – фермер Олег Пономаренко з дружиною Іриною. Подружжя веде господарство: тримають корів, в’єтнамських свиней і птицю. Водночас вони збирають старожитності рідного краю. Їхня оселя вже нагадує невеликий музей, де після перемоги господар мріє приймати туристів. Про це повідомляє Укрінформ, передає Бессарабія.UA.
ФЛАМІНГО – ВІЗИТІВКА ЛИМАНУ
Від Одеси до Лиману — майже три години автівкою. Після «Паланки» дорога веде через безкраї сільські простори бессарабських селищ.
На під’їзді до села Лиман привертає увагу автобусна зупинка з малюнками фламінго — символ села на березі лиману Хаджидер, куди з 2021 року прилітають величезні зграї птахів.
Зараз у Лимані залишилося лише чотири родини з двох сотень. Старі будинки похилі, дроти провисають, вуличного освітлення немає. Атмосфера нагадує прифронтові села Херсонщини, хоча бойові дії сюди не торкнулися.
«БУВАЄ, КОСУЛІ ЗАХОДЯТЬ, ПЕЛІКАНИ ЛІТАЮТЬ»
Господар ферми «Хаджидер» Олег Пономаренко, який народився і виріс у сусідньому селі Дивізія (нині центр громади), звик працювати з дитинства. Після навчання він поїхав до Одеси, де мав власний бізнес, але через складнощі повернувся до села. Спочатку жив у батьківській хаті в Дивізії, а згодом придбав землю в Лимані та почав розбудовувати власну ферму.
— У місті в мене від проблем боліла голова. Тут, звісно, проблем не менше, але голова від них не болить. На природі класно. Там – лиман, чисте повітря. Буває, до мене косулі заходять, пелікани літають – це для душі класно. Працюєш не менше, ніж у місті, а заробити гроші дуже важко. До війни баночка закваски коштувала 300 грн, а наша бринза гуртом – 80 грн. А тепер закваска – 1300 грн, а бринза – 150 грн. Фермерська праця знецінюється, – каже Пономаренко.
З дружиною вони тримають поголів’я корів, в’єтнамських свиней та птицю. На фермі також живуть віслюки й поні. Кілька років тому Пономаренко завів страусів, але розведення йшло погано і більше ними не займається. Тримали й овець.
КОРОВА СНІГУРКА, СВИНКА НІНКА ТА ОБМАЛЬ РОБОЧИХ РУК
У господарстві Пономаренків нині – 60 корів.
— Донедавна у нас було 130 корів, але через відсутність кормів довелося зменшити поголів’я удвічі. У нас усе повисихало, це катастрофа. Раніше із 40 гектарів збирали по 800 тонн силосу, а тепер зі ста гектарів – лише 150 тонн, – каже Олег, вказуючи на заповнену на чверть силосну яму. – Нема чим кормити скотину, нема людей. Але добре, що тут не стріляють, а тільки пролітають. Можна жити. Господар каже, «місцеві не хочуть працювати».
— Зараз у нас на фермі – лише восьмеро працівників. Свідомість людей змінюється не у кращий бік. У перші два роки війни ми не мали проблем із людьми, а тепер – не знаю, чи заморилися, чи якийсь психоз, – нікому нічого не треба. Що по телевізору показують? Той п’є, той б’є. Покажіть мотивуючі історії, як люди працюють на своїй землі й заробляють, – каже чоловік.
Із молока родина Пономаренків виготовляє бринзу і вершки, сироватку використовують для телят і свиней.
— У нас по 700–800 літрів молока на день, це небагато, – пояснює господар.
За словами Олега, на його фермі – безвідходне виробництво. Навіть гній висушують та взимку топлять ним хату, замість дров. Дорослих корів тримають окремо від телят.
— Це у нас Снігурка, – розповідає господар на світлу корову з великими рогами. – Вона народилася у новорічну ніч, тому так і назвали. А це – Буйвол, бо забіяка.
Не всі тварини на фермі Пономаренків мають ім’я. Але якщо вже його отримують, то, за словами господаря, живуть довге життя.
— Також у нас є свинка Нінка. Вона єдина з усіх свиней поводиться, як собака, – лягає на спинку і просить почухати їй живіт. Назвали ми її на честь однієї продавчині з ринку, яка теж «витворяє», – усміхається фермер.
Ще тварини відчувають смерть. Господар розповідає, що за коровами та свинями приїжджає авто та відвозить їх на скотобійню, що за межами села.
— Буває, водій звечора приїжджає, ми стоїмо спиною до стада і я кажу, яку корівку завтра треба забрати. Повертаємося до них лицем і бачимо, що та тварина, яку я обрав, стоїть і не їсть, одна з усього стада. Усе розуміють, – ділиться співрозмовник.
Зауважує, що тварини та птахи, особливо фазани, дуже чутливі до звуків війни. Вони хвилюються навіть через вибухи, які лунають на великій відстані і які не чують люди.
«О ШОСТІЙ ТРЕБА БУТИ НА НОГАХ, ДОЇТИ КОРІВ»
Продукцію з ферми «Хаджидер» доставляють у 20 м’ясо-молочних магазинів Одеси. Ізольованості від суспільства в майже вимерлому селі господар не відчуває.
— Завдяки сусідству з Нацпарком до нас часто заїжджають журналісти. Вже і The New York Times, і National Geographic були. До школи доньку в Дивізію возимо, тож спілкування нам вистачає. А так – о шостій вже треба бути на ногах, доїти корів, потім робимо вершки, бринзу, сметану. А ще і в гості встигаємо поїхати, не лише ж працювати, – розповідає Олег про свої будні.
У перші місяці війни у них жив кум, якому вдалося врятуватися з окупації в Ірпені.
У нього був надзвичайний стрес. Кожну зірку сприймав за дрон і майже не спав уночі. А життя своє він виміняв у росіян на “айфон” – за гаджет окупанти показали, як вийти з міста, — продовжує свою розповідь господар ферми.
ХАТА-МУЗЕЙ: ЦЕРКОВНІ КНИГИ РУМУНІВ, СТАРОВИННІ МОНЕТИ
Олег у своїй хаті облаштував справжній краєзнавчий музей.
— Мені це подобається. Цікавлюся історією нашого краю. Познаходив старовинні речі: щось – коли поля обробляв, щось – у городі, щось мені привозили. Був один кувшинчик, знайшли його в Дивізії під час робіт із благоустрою. Інтернетом дивився – його ще кімерійці завезли. У таких сосудах зберігали прах. Тому я вирішив його віднести на цвинтар, якось із його появою у мене стало більше проблем. Хотів створити ферму для відвідування туристів, але війна все нам переломила, – каже чоловік.
У його музеї зберігаються артефакти, знайдені на території Лиману та Дивізії, а також кількох сусідніх селищ.
— Ця місцевість унікальна й мультикультурна. От Жолтояри – там живуть молдовани. Базар’янка – німецьке село, Дивізія та Лиман – українські. Сергіївка – колишні кацапи із Зауралля, Кулєвча – болгари, – каже фермер.
Про себе чоловік жартує, що у мами з турків та в тата з «руських бандитів» вийшов «справжній хохол».
У просторій кімнаті можна побачити все: від старовинного буфета, який зробив місцевий майстер 130 років тому, до першого шкільного комп’ютера в Дивізії. А ще – церковні книги румунів, які знаходили за часів Другої світової, шкіряні стоптані постоли, австро-угорські ножі початку XIX століття, старовинні турецькі та монголо-татарські монети, старі праски, прикраси для коней тощо.
— Дуже хочу розширити свій музей. На горищі ще купа речей – чорт ногу зломе. Для цього потрібно більше простору… Не буде в нас майбутнього, якщо не вчимо історію. Якщо мої онуки зайдуть у мій дім і хоч раз запитають: «Дідусю, а що це таке?», я їм відповім, тоді знатиму, що моя мрія збулася, – каже Олег Пономаренко.
Історія родини Пономаренко показує, що навіть у віддаленому селі можна поєднувати фермерську працю, любов до природи та збереження історичної спадщини. Його приклад надихає цінувати минуле, розвивати громаду і мріяти про майбутнє, навіть у складні часи.
