12 квітня 2020 року виповнюється п`ять років з дня загибелі жителя села Ройлянка Саратського району Геннадія Лиховида. Геннадію не було і сорока років, коли ворожа розтяжка підстерегла його, і теплого весняного дня, 12 квітня 2015 року, в день Світлого Хрестового Воскресіння смерть прийняла його в свої жорстокі обійми. Сталося це поблизу села Березове Мар'їнського району. 4 липня 2016 року Указом Президента України Геннадій Лиховид посмертно був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. За рік до цього, 4 вересня 2015 року, односельці загиблого воїна на будівлі ЗОШ Ройлянки відкрили присвячену йому меморіальну дошку.

Більшість земляків пам’ятають його як добру та працелюбну людину з власною історією непростого життя. Йому був рік, коли померла мати Лідія. Ріс у великій та дружній родині, був звичайним хлопчаком серед однолітків, інколи навіть шкодливим. Коли підріс та став високим і струнким юнаком, пішов служити до лав української армії. Служив у «Десні». «Всі брати правдами і неправдами приїжджали до нього, меншенького. А всі невістки, сестри і тітки завжди передавали йому щось смачненьке», – згадує про Геннадія його родичка Лілія Вікторівна Маковецька.

6 серпня 2014 року був мобілізований, служив солдатом у 28-й окремій механізованій бригаді. Отримав поранення в руку. Коли приїхав у відпустку, був уже іншим. В очах Геннадія було щось незрозуміле для односельців. Веселий та життєрадісний залишився десь у тому часі, який тепер називають «до війни», а приїхав зрілий та задумливий, із суворим чоловічим поглядом.

Доля зіграла з ним лихий жарт: його прізвище ЛИХОВИД – той, хто видів (бачив) лихо. А його, лиха, він надивився! Що може бути страшніше, ніж в умовах бойових дій щоденна думка про те, що, не дай Боже, сьогодні МІЙ день, що, може, уже ніколи не побачить своїх дітей, що… У той фатальний день він розмовляв по телефону з Лілією Вікторівною, останні його слова були про донечку. Він все хвалився своєю дочкою Ярославочкою: як вона гарно вчиться, яка швидка в роботі і яка красуня росте.

Жахлива втрата, непоправна, але хоч якось втішає народна прикмета, яка говорить, що кожного Господь призиває у свій строк, і те, що людина померла в світлі Пасхальні дні, свідчить про велику милість Божу до неї, бо попадає вона зразу в Царство Небесне. «Коли тіло його привезли його бойові побратими, багато про нього не говорили, тільки що він був справжнім і що було спокійно, коли він стояв за спиною. Брат його двоюрідний Віталій сказав: «Нащо ця армія, якщо людей привозять у гробах?». «Ні,- сказав Док (бойовий побратим Геннадія), – війни не треба, а армія повинна бути!» Так, армія повинна бути, і вона буде, бо воєнну справу батьків продовжують їхні діти. Дочка Геннадія Лиховида, Ярослава Лиховид, вирішила також присвятити своє життя українській армії. Зараз вона є курсантом Одеського інституту сухопутних військ. Вся велика родина опікується Ярославою та надає моральну підтримку.

Мабуть, перед нею не стояло питання «йти чи не йти» в армію, бо справжні жінки гідні справжніх чоловіків, а дочки та сини – гідні своїх батьків. Дівчата почали зрізати коси і йти на фронт. Це жахливо, але необхідно, хоч і кажуть, що у війни – не жіноче обличчя. Жіноче! Бо жінка проводжає на війну чоловіка, бо жінка його і зустрічає, бо, не зважаючи ні на що, народжує синів та дочок, щоб продовжувався її рід, щоб жив народ.  

У Ройлянській ЗОШ, яку закінчив Геннадій Лиховид, мав пройти урочистий концерт-реквієм, приурочений п’ятій річниці з дня його загибелі. Але карантин порушив плани. Та . Рідна сестра Ганна Лиховид та сім’я Станіслава Маковецького, з якою Геннадія пов’язують подвійні родинні зв’язки, оголосили конкурс есе, присвячений пам’яті їх брата. Односельці Геннадія Лиховида відгукнулись на конкурс віршами, присвяченими не тільки Геннадію, а і всім, хто загинув у цій страшній війні.

О МАМО ВКРАЇНСЬКА!

Утри свої сльози

І в далеч небес подивись:

Он там, крізь громи і кривавії грози,

Увись журавлі піднялись.

А ті журавлі – не птахи перелітні,

Що линуть до теплих країв,

А ті журавлі – твої ріднії діти,

То душі героїв-синів.

***

І день за днем, і рік за роком

На їх могилах – не трава висока.

На їх могилах – все вінки та квіти,

Батьки старіють та дорослішають діти

І, присягнувши людям і святому  Богу,

Рушають твердо в батьківську дорогу.

І вже в строю  красуня Ярослава

Вітає гордо всіх: «Героям слава!»

…А день за днем, і рік за роком

Летять все в небо журавлі висОко,

Й небесним Зоряним Мостом до раю

Душі героїв тихо відлітають.

Та рік за роком, й день за днем

Пам'ять про них пече вогнем.