Пів року тому 10-та стрілецька рота 4-го батальйону 122 окремої бригади ТрО пережила чорний день – ворог забрав життя одразу двох її бійців. Із останнього бойового завдання не судилося повернутися молодшому сержанту, мешканцю Саратської громади Пєткову Максиму Георгійовичу. Про свого люблячого, турботливого й сильного духом чоловіка виданню Бессарабія.UA розповіла його дружина Ірина.
Захиснику на момент загибелі було лише 40 років – вік сили, відповідальності й розквіту. Час, коли він будував плани, підтримував родину, мріяв про майбутнє, але війна вмить перекреслила все.
Життя, яке хотілося продовжувати
Максим народився і виріс у селі Долинка. Він – другий син у родині Георгія Федоровича та Наталії Василівни Пєткових. Разом зі старшою сестрою Ритою та молодшими – братом Денисом і сестрою Ксенією – зростав у атмосфері любові, поваги та родинної злагоди.
Після закінчення місцевої школи Максим вступив до Одеського національного університету імені І. І. Мечникова на геолого-географічний факультет. Із навчанням тоді не склалося – він залишив його, а згодом здобув нову спеціальність, закінчивши курси масажиста.
Попри це, за фахом Максим не працював. Шлях привів його до водійської справи, яка перейшла йому від батька.
Родина Пєткових вдало реалізувалась у транспортній сфері, у різні роки Максим працював водієм маршрутних таксі в Одесі, Чорноморську, Овідіополі та Сараті. За кермом він був відповідальним і уважним, завжди дбав про безпеку людей.
Вільний від роботи час чоловік присвячував рибальству – це був його спосіб відпочити й побути наодинці з думками. У компанії близьких він полюбляв співати, створюючи теплу атмосферу, в якій кожен почувався своїм.
2006 рік став доленосним для Максима та уродженки села Камчик Ірини. Вони випадково побачили одне одного на весіллі родичів і закохалися до нестями.
“Це було кохання з першого погляду. Пам’ятаю листопад, дощ, холодно, а на серці – тепло, бо воно відчуло споріднену душу”, – згадувала Ірина.
Вже через рік пара зіграла весілля, а в квітні 2008 року подружжя Пєткових раділо появі первістка – сина Нікіти. Максим наповнювався щастям і позитивними емоціями, безмежно кохав дружину, а вона завжди була його надійною опорою. Куди б не їхав працювати, Ірина з сином були поруч.
У 2014 році батьки Максима придбали для дітей будинок у Долинці, де згодом з’явився на світ другий син – Кирило. Татусь ласкаво називав його своїм горобчиком.
Тривалий час чоловік працював далекобійником, а згодом – у компанії, що займалася ремонтом доріг, продовжуючи забезпечувати родину та залишаючись людиною, на яку завжди можна було покластися.
Принципи, яким не хотілося зраджувати
Повномасштабне вторгнення Максим зустрів у Херсонській області, де знаходився у відрядженні. Розуміючи складність ситуації, він одразу попередив дружину підготувати авто для поїздки, щоб вона могла зустріти його та зятя в Одесі, який був із ним.
“Зятю, як учаснику АТО, ще дорогою телефонували, його викликали до військкомату для проходження служби. Я не знала, що тоді було в думках у Максима. Ми з сестрою їх зустріли, а згодом дізналася, що чоловік теж хотів одразу піти служити, але йому відмовили”, – розповідає Ірина.
Уже 4 березня 2022 року, з другої спроби, Максим Пєтков подав документи і приєднався до лав територіальної оборони.
“Дуже хвилювалася за чоловіка, він не мав жодного військового досвіду. Але коханий казав: потрібно йти, бо якщо наші діти колись почують від друзів, що їхні батьки були Героями, а він ні, то йому буде соромно”, – згадує Ірина.
Врешті в родині Пєткових всі чоловіки ухвалили рішення стати на оборону країни.
Захисник, який не відступив
Водій-електрик з позивним “Макс” виконував найскладніші бойові завдання на найзапекліших ділянках фронту – зокрема на Донецькому, Сумському та Запорізькому напрямках, проявляючи відвагу та стійкість.
“У Бахмуті він був лише кілька днів, але це справжнє пекло. Коли після виконання завдань він написав лише одне слово – “Все”, я зрозуміла: вони змогли вийти звідти”, – ділиться спогадами дружина захисника.
За час служби Максим декілька разів отримав контузії, але після лікування знову повертався до строю. Він наполягав, що має бути там, де потрібен, адже війна вимагала від кожного максимальної віддачі.
Під час однієї з ротацій на Сумському напрямку він познайомився з Віталієм Терзі – старшим техніком роти 122 окремої бригада територіальної оборони. “Тарзан” став для нього бойовим побратимом і другом, людиною, на яку можна було покластися у найскладніші хвилини. Разом вони виконували завдання, підтримували один одного та залишалися вірними військовій присязі до останнього подиху.
Спочатку солдат, а згодом – молодший сержант, Максим Пєтков продовжував водити автомобіль, і кермо стало для нього своєрідною зброєю в боротьбі за Україну.
Навіть у найважчі дні, попри втому й випробування передової, чоловік знаходив час для маленьких проявів доброти. Він дбав про тварин, яких дуже любив, і вони відчували його щирість. Побратими згадують, як захисник намагався допомогти кожній тварині, що траплялася на шляху, а іноді навіть приручав диких звірів, які довіряли йому.
Влітку 2025 року, передчуваючи складні часи на Запорізькому напрямку, Максим потай від дружини замовив їй квиток до Запоріжжя, щоб побути удвох.
“12 липня чоловік казав, що це наш останній шанс, потім часу вже не буде. Можливо він щось відчував, бо це було неочікувано”, – каже Ірина.
Максим поводив себе дуже турботливо, приготував для коханої подарунки. Подружжя багато розмовляло про життя, а ось тему служби чоловік волів не торкати, щоб не турбувати кохану.
“Він був тоді такий щасливий, що я приїхала. Просив ще залишитися, а мені потрібно було повертатися на роботу. Зараз жалкую, що втратила той час”, – плаче жінка.
Відтоді молодший сержант щоразу, вирушаючи на завдання, телефонував і писав дружині з проханням молитися, адже місця, куди він виїжджав, були надзвичайно небезпечними. Поки Макс перебував на завданнях, у Ірини завмирало серце від тривоги.
“Він казав, що не може не їхати, бо там на нього чекають хлопці – потребують продуктів, допомоги, підтримки; там поранені побратими. Вони з Віталієм не могли залишити побратимів, тому, навіть наражаючи себе на небезпеку, вирушали в дорогу. Всі знають, що вони врятували понад 50 військових завдяки своєму професіоналізму”, – пишається дружина захисника.
Чоловік у серпні мав приступити до нової, вищої посади. Він готувався до освоєння нових обов’язків.
Втрата, яку не можна прийняти
7 серпня Ірина зі старшим сином повернулася з Одеси, де Нікіта подавав документи на вступ до Одеського національного університету імені І.І. Мечникова. Незадовго до того Максим відновив своє навчання в закладі вищої освіти і дуже мріяв, щоб син навчався разом із ним, проте родина не встигла повідомити йому про успішне зарахування.
Увечері після складного завдання захисник зателефонував дружині, він радів, що зміг ще раз вирватися з-під ворожих куль.
Вже наступного дня в обідній час він перестав відповідати на повідомлення, телефон мовчав. Пізніше з’ясувалося, що Максим Пєтков разом із побратимом Віталієм Терзі виїхали на завдання, яке стало останнім…
“До ранку просиділа на колінах, молячись за нього. Вранці, у розпачі, побігла до будинку батьків. Там мама чоловіка сиділа на порозі, як з’ясувалося, він їй наснився. Питала, де син? А я у відповідь плакала”.
Декілька годин родина Пєткових була у невідомості та страху за рідну людину. Увесь цей час рідний брат Максима наважувався сказати правду.
8 серпня 2025 року поблизу Новоданилівки Пологівського району Запорізької області удар FPV-дрона забрав життя двох чоловіків – старшого техніка і водія-електрика, які поверталися з чергового складного завдання.
Дві долі обірвалися в одну мить, залишивши після себе зламані серця та невимовний біль.
Пам’ять, що живе
Молодший син Максима був вдома, коли дорослі дізналися правду, а от старший Нікіта працював на базі відпочинку. Він дуже хотів, щоб батько пишався ним, його самостійністю та відповідальністю.
“Наважитись сказати сину про загибель тата не змогла, дідусь та бабуся поїхали за ним та вже там повідомили, що сталося. Син так чекав тата у відпустку, аби разом обрати мотоцикл…”, – каже Ірина Пєткова.
Важкою була дорога Максима Пєткова додому та невимовно болючим стало прощання з ним у рідній Долинці.
Батьки, родини брата та сестер прощалися з Максом, якого любили й яким пишалися. Дружина та діти – з людиною, що була їхньою опорою і найсильнішою підтримкою. Рідні та близькі проводжали його в останню путь із болем, який неможливо описати словами.
А військовослужбовці 122-ї окремої бригади територіальної оборони тоді прощалися з двома побратимами з різницею у день. І досі ця втрата залишається для них болючою та до кінця не усвідомленою.
Ще за життя Максим був нагороджений відзнакою Президента України “За оборону України”, що стало визнанням його мужності та внеску у захист держави. Попри всі випробування, він залишався вірним своєму рішенню, ухваленому на початку вторгнення – захищати країну до кінця.
Сини полеглого військовослужбовця знають, що тато – Герой, він гордість родини Пєткових, він частина історії країни, яка обов’язково вистоїть своє право на свободу та незалежність.
Вічна шана та світла пам’ять Пєткову Максиму Георгійовичу!