Торік тероборонівець Проданов Денис з Болградської громади став одним із героїв нашої публікації до 24 лютого. Тоді він сказав, що його найбільшою суперсилою на війні є родина. Сьогодні, у третю річницю повномасштабного вторгнення ворожої орди на українську землю, Бессарабія.UA присвячує статтю його пам’яті. Це вже розповідь близьких про нього. На превеликий жаль, захисник не дочекався перемоги, про яку так мріяв, і не зумів добитися справедливості, до якої прагнув.
Історія родини Проданових бере свій початок із села Главані, нині Арцизької громади. Задовго до народження Дениса його батьки Віра Василівна, Сергій Миколайович та брат Анатолій переїхали до Татарбунар, куди за розподілом направили працювати тата.
Денис народився 2 липня 1980 року в цьому місті, тут зробив свої перші кроки, а також пішов до школи. Коли йому виповнилося дев’ять років, родина Проданових вирішила повернутися до батьківщини та побудувати дім у Главанах. Денис дуже любив рідне село, пишався його безкраїми краєвидами та працьовитими людьми. Батьки виховували його і брата за християнськими канонами. Він був дуже добрим, уважним і турботливим сином, завжди приділяв увагу та допомагав рідним.
Вже після закінчення місцевої школи хлопець вступив до Одеського морехідного училища рибної промисловості за спеціальністю “Судноводіння”. Правда, на деякий час навчання перервав, оскільки призивався на строкову службу. У Харківській області він приєднався до Нацгвардії України.
Вже у 2001 році отримав диплом про освіту, проте після першого практичного рейсу вирішив, що не бажає життя пов’язувати з морською справою. Він бачив себе у сфері торгівлі, тому вирушив до обласного центру у пошуках роботи. Працював на різних посадах у мережі супермаркетів “Таврія В”, намагався відкрити власну справу.
Мрія про бізнес та власний будинок
Зі своєю майбутньою дружиною Маргаритою Денис познайомився під час роботи в одному з маркетів Одеси у 2011 році. Не звертаючи увагу на десятирічну різницю у віці та короткий проміжок спілкування, вони бачили один в одному супутників життя та готові були до створення сім’ї.
Дізнавшись про вагітність Маргарити, пара вирішила переїхати до її батьківщини, в село Залізничне Болградської громади. У вересні 2011 року вони розписалися.
Денис деякий час працював у магазині техніки в місті Болград, а згодом разом з дружиною відкрили магазин у Залізничному. Саме завдяки роботі його знало багато людей. Він завжди був відвертим, щирим, добрим та щедрим, що притягувало до нього людей.
У січні 2012 року у подружжя Проданових народилася перша донечка Катерина, блондинка з блакитними як море очима. Денис світився від щастя, кохана подарувала йому сенс життя – він був ладен на все заради родини. Він бажав розвитку та багато працював, щоб забезпечити родину усім необхідним.
2014 рік. Збройне вторгнення рф у Крим. У Дениса виникли перші думки вступити до лав ЗСУ. Він – борець за справедливість, не міг стояти осторонь, тому хотів бути на варті захисту країни.
“Тоді мені вдалося його переконати відмовитися від своєї ідеї. У нас маленька дитина на руках, тільки почали розвивати справу”, – згадує Маргарита.
Проданови не зупинялись ні на мить, відкрили ще один магазин у селі, прагнули до розвитку. Невдачі лише робили їх міцними, вони ризикнули створити власний бізнес у Болграді. Мешканці мікрорайону, в якому він розташований, в особі Дениса бачили не власника маркету, а в першу чергу – людину з відкритим серцем.
“Денис ніколи не ставив себе на перше місце, йому важливо було підтримати, зробити добру справу, весь час думав про людей”, – каже дружина захисника.
Він завжди допомагав покупцям, виконував індивідуальні замовлення пенсіонерів, робив все від нього залежне.
У 2019 році у Маргарити та Дениса сталася знакова подія, на світ з’явився їх син Сашко, чорноокий брюнет, дуже схожий на батька.
Подружжя багато років мріяло про власний просторий і затишний будинок, де могли б бавитися діти, приїжджати батьки та збиратися друзі. Незадовго до повномасштабного вторгнення їм вдалося реалізувати свої плани — вони придбали житло у Залізничному.
Остаточне та знакове рішення
Лютий 2022 року. Малому бізнесу ставало все складніше долати перепони у роботі, корупція у системі підприємництва збивала з дороги. Вторгнення рф на українські землі. Дениса не полишала думка про те, що потрібно йти до армії. Вже 21 березня, у день народження своєї похресниці, він підписав усі документи про вступ до 122 бригади ТРО та повідомив про це близьким.
“Мови про те, щоб не піти, навіть не було, він стояв на своєму. Розумів, що працювати спокійно у магазині не зможе, тому й зробив цей крок”, – розповідає дружина.
Тривалий час Проданов проходив службу на території Одещини.
У лютому 2023 року бійці територіальної оборони вирушили на Донеччину для виконання бойових завдань у Бахмуті. Про своє місцеперебування в обстрілюваному місті Денис не розповів нікому. Вже тоді, коли зміг вибратися звідти живим, поділився інформацією з дружиною.
За військові заслуги захисника нагородили нагрудним знаком “Ветеран війни – учасник бойових дій” та почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест”.
Також Денис Проданов виконував завдання на Сумському напрямку, на кордоні з Придністров’ям, в Очакові на Миколаївщині. Сумнівів не боротися у нього ніколи не було, навпаки Денис мотивував побратимів захищати свою країну, щоб їхні родини жили під блакитно-жовтим прапором, а не прапором ворога. Навіть виявив бажання перевестись із саперної роти до стрілецької. Так він став командиром стрілецького взводу.
Влітку 2024 року Денис Проданов пройшов курси підвищення кваліфікації та отримав звання молодшого сержанта.
Восени військових територіальної оборони знову перевели на Одещину. Денис сподівався побачити родину та провести з нею хоча б кілька днів, однак його надії на відпочинок обірвалися несподіваною новиною про відрядження до Запорізької області.
У день від’їзду він отримав можливість зустрітися з дружиною, і, не вагаючись, скористався нею. На превеликий жаль, ця зустріч стала для них останньою.
“З Болграда до місця їхньої дислокації їхав знайомий за дружиною, яка служила з Денисом. Він тоді запитав, чи буде в авто місце для мене, промовивши: “Чи може вона приїхати, попрощатися?” – плаче дружина.
Тоді на цю репліку ніхто не звернув увагу, але Маргарита побачила кардинальні зміни у чоловікові. Він дуже хвилювався, начебто щось відчував.
Відданий службі та Україні
На Запорізькому напрямку разом з побратимами Денис Проданов знаходився за чотири кілометри від передової позиції.
“Він заспокоював, як і завжди це робив, що все добре, не жалівся на умови. Казав, що комусь зараз гірше. Турбувався за брата, який у силах ППО. Його засмучували погані новини про обстріли міст, а за себе не хвилювався”, – каже Маргарита.
В яких би умовах не був, він завжди тримав зв’язок з рідними, сімейні ритуали для нього були найдорожчими. Для нього важливо було чути щовечора від сина “Спокі нокі”.
“Вранці 15 листопада від чоловіка надійшло повідомлення, що Старлінк забирають і він буде без зв’язку, який відновиться через декілька днів. Мене це турбувало, але чекала, як Денис просив. Дочекалася 18-го…”, – згадує дружина Героя.
Як стало відомо, одну добу молодший сержант Проданов Денис знаходився на бойовому завданні біля населеного пункту Новодарівка. 16 листопада 2024 року приблизно о 14:00 під час повідомлення про повторний наступ з бліндажа вискочив черговий, слідом за ним до кулемета побіг Денис.
Він потрапив під обстріл fpv дронів, внаслідок чого отримав осколкові множинні поранення у ногу та ключицю. Спроби провести реанімаційні дії не дали результатів, тоді його очі закрилися назавжди…
Останній шлях додому
Вже у той день у Болградській громаді просочилася інформація про загибель Дениса, спершу це дізнались зовсім сторонні від родини люди, а вже наступного дня у неділю дізналися друзі. Кожен шукав якусь зачіпку, що це не правда, приховувати від рідних не офіційну версію було дуже складно та страшно.
У понеділок Маргариті зателефонували з військкомату та попередили про приїзд співробітників, вона одяглася та вийшла з дому назустріч, не сказавши про це своїм батькам.
“Я, мабуть, навіть не чула, що мені казали – організм намагався заблокувати цю новину. Я ставила запитання, сподіваючись, що, можливо, він просто поранений, що це помилка. Питала, хто був поруч із ним”, – згадує дружина захисника.
Саме у той час її батькові зателефонував знайомий з уточненням інформації щодо загибелі Дениса, побачивши очі доньки, він зрозумів, що це правда.
Маргариту охопило тремтіння, попереду на неї чекали випробовування. Вона мала сповістити рідного брата Дениса, який був на службі, дітей та батьків чоловіка.
“Мені стало зрозуміло, що навколо вже всі знають, окрім нас. Дуже хвилювалась, щоб Катя не почула це від чужих людей. Тому спершу вирушила до школи”, – ділиться спогадами Маргарита.
Усвідомлення, що вона має готуватися до поховання чоловіка дійшло лише через кілька годин. Біля магазину ритуальних послуг вона застигла та спитала подругу “Я зараз маю обрати йому труну?”. А за цим 34-річна дружина мала ще визначити місце на кладовищі, де буде спочивати її коханий…
“Мені важливо було поховати його достойно, щоб усі встигли з ним попрощатися”, – каже дружина Дениса.
Розуміючи, що у ЗМІ з’явилась офіційна інформація про загибель Дениса, Маргарита найбільше хвилювалася, щоб його батьки не дізналися про сина від чужих людей. Тому вона поїхала до них у Главані й, подолавши важкий шлях, переступила поріг батьківського дому зі страшною звісткою.
Ще напередодні мати військового Віра Василівна ходила до церкви та молилася за здоров’я сина, жінка ловила на собі погляди односельців, але й подумати не могла, що серце її дитини вже не б’ється.
До останнього рідні не хотіли вірити, що на щиті повертається їхній Денис. Не полишала думка, що похоронний кортеж везе його до будинку у Залізничне, в якому чоловік навіть не встиг набутися через службу.
Закон справедливості не спрацював
Маргарита спромоглася, щоб церемонія прощання з її коханим відбулася не лише за військовими почестями, а й за православними та місцевими традиціями. Майже добу Денис пробув удома, лише наступного дня, 21 листопада, його поховали на цвинтарі сусіднього села Табаки у Болградській громаді.
“Раніше, коли чоловік був на службі, мені легше ставало у церкві. А тепер найспокійніше місце на його могилі. Як він боровся за справедливість, так вона й спрацювала проти. У моєму розумінні – це несправедливо, що він загинув”, – ділиться жінка.
13-річна Катерина щодня пише татові повідомлення про те, як минув її день, ділиться своїми хвилюваннями, хоча знає, що вони назавжди залишаться непрочитаними.
5-річний Сашко часто згадує татка у розмовах. Він розуміє, як важко мамі, і, коли бачить її сльози, міцно обіймає, намагаючись підтримати.
“Мені колись чоловік казав, що хотів, щоб здійснилась моя мрія про будинок. А я мріяла жити у ньому з Денисом. Без нього все це немає сенсу, бо чоловік був для мене усім. У різних ситуаціях думаю, а як би вчинив Денис? Він точно не хотів би, щоб ми так страждали, але його гибель зламала багато життів навкруги”, – захлинаючись сльозами розказує Маргарита Проданова.
Поки чоловік був на службі її обурювало ставлення суспільства до військових, а після його гибелі, це відчуття ще більше загострилося.
“Попри біль та пустоту, я приймаю його вибір. Люди не розуміють, що мій чоловік не обрав шлях війни, він обрав шлях захисту. Мене навіть спитали, а чи вартувало це? Знаєте, родину військових зрозуміють ті, хто пройшов через випробовування відстанню, ті, хто щоночі не спить та хвилюється за близьку людину, та ті, хто так само її втратив….На жаль, люди вимірюють все у грошах, вони не розуміють, що у нашого болю немає ціни, а його намагаються оцінити”, – каже дружина Героя.
Думку невістки розділяють і батьки Дениса, вони знають, що їхній син хотів, щоб у його країні панував мир і це його бажання обов’язково здійсниться. Нещодавно в Арцизькій громаді відкрили Алею слави на честь захисників-земляків, на ній також вшановане ім’я Проданова Дениса Сергійовича. Для родини захисника важливо бачити те, що зберігається пам’ять про нього як гідну людину та відданого країні воїна.
Денис, Дениска, Ден – мудрий та розумний, щирий та світлий, мужній та відважний назавжди житиме у серцях тих, хто його знав.
Вічна тобі пам’ять, воїне.
Слава Україні! Герою Слава!
Фото з архіву родини Проданових