Нещодавно в Ізмаїлі урочисто підняли український прапор на новому лоцманському катері “Лоцман Чеберяков” філії “Дельта-лоцман” ДП “Адміністрація морських портів України”, названому на честь Сергія Вадимовича – професіонала, який присвятив морській справі 46 років. Його трагічна загибель під час евакуації з лівобережжя Херсона стала ще одним свідченням жорстокості окупантів і водночас символом стійкості України. До річниці Незалежності України своїми спогадами про відомого лоцмана з Бессарабія.UA поділилася його родина.
Чеберяков Сергій Вадимович народився 9 червня 1955 року в Донецьку у родині вчительки та шахтаря. Після закінчення школи обрав морський шлях і вступив до Херсонського морехідного училища імені лейтенанта Шмідта, де здобув спеціальність “Морське судноводіння”.
Саме під час навчання у Херсоні він зустрів кохання свого життя Людмилу Олександрівну. 26 вересня 1975 пара одружилася й дала обітницю у радості та горі бути разом. Згодом у подружжя народився син Дмитро, дуже схожий на батька.
Відданий морській транспортній галузі
Свою трудову діяльність Сергій Вадимович розпочав у 1975 році на підприємствах Дунайського пароплавства, де пройшов шлях від матроса до помічника капітана.
З 1977 року він розпочав роботу в Херсонському суднобудівно-судноремонтному заводі імені Комінтерну, послідовно обіймаючи посади третього, другого та старшого помічника капітана на різних суднах. У 1986 році став капітаном.
Паралельно з роботою вдосконалював знання: у 1982 році закінчив Одеське вище інженерно-морське училище за спеціальністю “Експлуатація суднових силових установок”.
З 1994 року працював у судноплавній компанії АСК “Укрречфлот”.
А вже 2003 рік став знаковим у його професійній діяльності – Сергій Вадимович опанував складну лоцманську справу та розпочав роботу у філії “Дельта-Лоцман” ДП “Адміністрація морських портів України”.
Загалом його трудовий шлях у морській галузі складав понад 46 років, із них більш як 18 – на лоцманських посадах. На високому професійному рівні Сергій Чеберяков здійснював лоцманське проведення суден у територіальних водах України, діючи рішуче та виважено навіть у найскладніших ситуаціях.
Навіть досягши пенсійного віку, продовжував працювати на займаній посаді до 2021 року.
Паралельно з основною діяльністю він викладав в Миколаєві та Одесі, передаючи знання й досвід молодим колегам. Завдяки його наставництву виросло не одне покоління лоцманів, які пам’ятають свого вчителя за мудрість, професіоналізм, чуйність і відданість справі. Особливо він цінував чесність у людях — один із головних принципів його життя.
“Колеги батька та його учні розповідали, що він був суворим, але водночас добрим. Знаходив з людьми спільну мову, був відповідальним, ділився досвідом, щоб пароплавство розвивалося”, – розповідає син Дмитро.
Родина як натхнення
Незважаючи на постійну зайнятість, Сергій Вадимович зумів побудувати міцні та довірливі стосунки з сином. Він умів гармонійно поєднувати професійне покликання з родинним життям.
Сергій Чеберяков присвятив роботі більшу частину свого життя, але вдома рідко говорив про професійні досягнення. Навіть численні нагороди та грамоти не були приводом для хизування.
Він та його дружина, Людмила Олександрівна, стали дуже близькими для невістки Тетяни. Сергій Вадимович ласкаво називав її “доця” і щиро любив онучок. Сімейні зустрічі були теплими та дружніми, даруючи кожному натхнення та енергію для нових звершень. Він завжди повертався на роботу з серцем, сповненим любові до родини.
“Батько завжди цінував кожну мить, проведену з нами. Він часто повторював: “Тут я насамперед чоловік, батько та дідусь”. Родина для нього була найважливішим у житті. Улюблені свята для нього були ті, коли він був поруч, коли ми могли годинами сидіти разом, розмовляти, ділитися переживаннями та досягненнями”, – розповідає невістка.
Підрив Каховської ГЕС та випробування
Незадовго до повномасштабної війни Сергій Вадимович вирішив піти на пенсію. Він мріяв разом із дружиною займатися господарством на дачі, розташованій на лівому березі Дніпра поблизу села Кардашинка Херсонської області. Саме там вони опинилися 24 лютого 2022 року, у день початку вторгнення.
“Вийшло так, що нас роз’єднали з батьками: ми залишилися на правому березі, а вони – на лівому. Серце розривалося від хвилювання, адже Херсон був під окупацією, і ми не знали, що буде далі”, – згадує син.
Сергій Вадимович та Людмила Олександрівна твердо вирішили залишатися на дачі, сподіваючись, що це місце буде порятунком для них.
У травні Дмитро разом із дружиною Тетяною прийняли важке рішення – покинути місто. Через цукровий діабет та астму чоловік потребував постійних ліків, але їхня нестача призвела до погіршення стану. Попри слабкість, чоловік самостійно сів за кермо та подолав шлях через 86 ворожих блокпостів. На щастя, тоді все обійшлося, врешті вони дісталися підконтрольної території України.
“2022 рік – це час, коли ми не бачили батьків, дуже складний період. Дзвінки тривали по декілька секунд, бо прослуховувались телефони. Батько завжди казав “все при зустрічі”, – згадує син лоцмана.
“Мама та тато завжди нагадували, що люблять нас і дуже сумують”, – ледве стримуючи сльози, каже невістка.
Після деокупації правобережного Херсона 11 листопада 2022 року виїхати з лівобережжя вже стало неможливо через постійний контроль рф. На дачах люди підтримували один одного, допомагали виживати, поруч були добрі серця мешканців Кардашинки.
6 червня 2023 року, коли ворог підірвав Каховську ГЕС, останні надії пенсіонерів на мирне життя та на те, що українські захисники звільнять цю частину області, остаточно розтанули. Вода невпинно підходила, і стало зрозуміло: рятуватися потрібно негайно.
Подружжю довелося ховатися на другому поверсі дачі, доки сторожі території не евакуювали їх човнами до пагорба – єдиного місця, де земля залишалася сухою.
Трагедія під час евакуації
Сергій Вадимович та Людмила Олександрівна пробули на пагорбі чотири дні, переживши і дощ, і сильну спеку. Питну воду, ліки, зокрема інсулін, їм скидали з дронів українські захисники, щоб дочекатися безпечної евакуації до міста.
Рідні передавали координати волонтерам, організація процесу займала чимало часу, були й чіткі інструкції щодо пересування через високий ризик бути поміченими ворогом.
Перші три евакуаційні рейси пройшли безпечно, тож Дмитро з Тетяною повернулися до Херсона в очікуванні батьків. Та доля підготувала страшний удар.
11 червня 2023 року подружжя Чеберякових вивозили на різних човнах, коли окупанти відкрили вогонь. Людмила Олександрівна дістала поранення і скрикнула від болю. Почувши її голос, Сергій Вадимович підвівся, щоб зрозуміти, що трапилося. У цю мить ворог підступно розстріляв його у спину. Чоловік отримав вогнепальні кульові поранення грудної клітини. Разом із Сергієм Чеберяковим тоді загинули ще двоє чоловіків.
“Нам зателефонували і сказали, що мати у лікарні, а про тата нічого, ми до останнього сподівались, що він теж у лікарні. Однак сталося найгірше, мені сказали їхати до моргу…”, – згадує син.
Відтоді минуло два роки, однак рана від великої втрати у родині Чеберякових не загоїлась.
“Батько мріяв на пенсії частіше збиратися усією родиною. Тепер, у пам’ять про нього, ми відкладаємо всі справи й цінуємо кожну зустріч – на жаль, без нього”, – ділиться невістка Тетяна.
Визнання та шана
Для родини особливо важливою стала підтримка колег Сергія Вадимовича. Вони пишаються ним і запропонували вшанувати його пам’ять, назвавши на його честь новий лоцманський катер, який вже працює на Дунаї.
“Коли ми стояли на піднятті прапора, я особливо гостро відчувала біль матерів і дружин, які отримують нагороди за полеглих рідних, розуміла родини, що втратили близьких. Нічого ціннішого за життя немає, а нашого тата позбавили його безжально”, – промовляє Тетяна.
Чеберяков Сергій Вадимович – символ незалежності та незламності України, віри в її майбутнє та стійкості перед обличчям небезпеки.
Він назавжди залишиться в серцях близьких, назавжди в пам’яті колег, назавжди буде прикладом жертовності та любові до Батьківщини.
Фото з архіву родини Чеберякових, автора та ЗМІ