У четверту річницю повномасштабної війни в Україні ми вшановуємо пам’ять Героїв 10-ї стрілецької роти 4-го батальйону 122-ї окремої бригади ТрО. Історію життя, служби та подвигу свого чоловіка, штаб-сержанта і старшого техніка, мешканця селища Катлабуг Терзі Віталія, який загинув разом з побратимом 8 серпня 2025 року через влучання в авто ворожого FPV-дрона, виданню Бессарабія.UA розповіла його дружина Катерина.
Поточний рік мав стати для Віталія та його родини сповненим радості: 12 лютого він міг би відзначити свій 50-річний ювілей, зібрати близьких і насолодитися часом, проведеним разом. Та, на превеликий жаль, замість святкування в родину Терзі прийшла жалоба.
Сім’я та спогади
Віталія згадують не лише як відважного захисника, а й як людину з багатим життєвим шляхом та теплим серцем.
Його життєва історія розпочалася в місті Болград, де він народився у багатодітній родині Лідії Андріївни та Віктора Степановича Терзі. Зростав разом зі старшою сестрою та молодшим братом, для яких був надійною опорою.
Під час проходження строкової служби Віталій вирішив пов’язати своє життя з військовою справою, тож залишився на службі та пройшов відповідну підготовку в навчальному центрі в Десні, де отримав звання прапорщика.
Військовий тривалий час служив у складі 45-ої аеромобільної бригади, заснованої у Болграді. Після звільнення через певні життєві обставини поїхав працювати за кордон.
У 2006 році в Італії чоловік познайомився з Катериною, уродженкою селища Катлабуг Ізмаїльського району, яка згодом стала його дружиною.
Віталій відрізнявся не лише надзвичайною вродою, харизматичністю, а ще й глубокою душевністю.
“Зустріч з Віталієм змінила моє життя кардинально. Ми прийняли рішення бути разом, коли за плечима вже був досвід. Для нас обох шлюб став другим, це вже свідомий та впевнений вибір. Вирішили будувати спільне життя у мене на Батьківщині, з повагою до минулого та великою надією на майбутнє”, – ділиться жінка.
Пара тоді хвилювалася, як новину сприймуть діти – син Віталія, Євгеній, та донька Катерини, Людмила. Та, попри юний вік, вони з розумінням прийняли вибір батьків і щиро відкрили їм свої серця.
Після переїзду до Ізмаїльського району Віталій брався за різну роботу: працював охоронником у лікарні, таксистом, займався облаштуванням будинку для своєї родини.
“Віталій – майстер на всі руки, за що б він не брався, доводив справу до кінця, цікавився багатьма речами, мав терплячість. Усі мешканці селища і досі згадують, як він усім допомагав. Його в Суворове (ред. – колишня назва селища Катлабуг) називали Болградчином, він не корінний житель, але має повагу серед односельців. Чоловіка всі поважали за чуйність та доброту”, – каже Катерина.
Віталій Вікторович обожнював риболовлю та техніку, а будь-яке заняття вмів перетворити на користь для рідних і близьких. Як батько – щедро ділився знаннями й досвідом із сином, а як чоловік – дбав про затишок і комфорт дружини, щодня роблячи їхнє життя кращим.
Воїн і рятівник
Віталія Терзі мобілізували до лав Територіальної оборони у лютому 2023 року. За два з половиною роки служби технік роти зарекомендував себе як ініціативний, висококваліфікований спеціаліст.
Для нього військові звання чи посади не мали великого значення – він завжди залишався рівним із тими, за кого відповідав. За водіїв батальйону, з якими працював пліч-о-пліч, був готовий віддати власне життя.
Разом із побратимами 184 батальйону 122 бригади ТрО (ред. – згодом став 4) Віталій пройшов великий шлях, сповнений ризиків та досягнень для української армії. Під час проходження військової служби постійно виконував завдання в районах ведення бойових дій.
Одні з перших відповідальних завдань він виконав під час боїв за Бахмут. У березні 2023 року, виконуючи бойові завдання, штаб-сержант Терзі Віталій разом із побратимом майже щодня здійснював доставку провізії, боєприпасів та інших необхідних речей до Бахмута.
Під час руху їхній транспорт неодноразово потрапляв під масовані артилерійські обстріли. Ризикуючи життям, Віталій просто під вибухами ремонтував пошкоджене авто, щоб вчасно доправити боєприпаси особовому складу.
Навіть зазнавши мінно-вибухової травми, він не зупинився. Звернутися по медичну допомогу йому не дозволяли совість і відповідальність за побратимів – майже щодня він знову і знову вирушав у небезпечний шлях так званою “Дорогою смерті” (Часів-Яр – Хромове – Бахмут), усвідомлюючи, наскільки важливий кожен доставлений вантаж.
У різні періоди служби виконував бойові завдання на Одещині, Сумському, Очаківському, Запорізькому напрямках.
“Чоловік завжди хвилювався за хлопців. Казав, не покине ні за яких обставин, вони всі один за одного. Насправді критичних ситуацій, в яких опинялися Віталік з водіями, можна було нарахувати близько сотні, але чоловік казав кожного разу, що вони впевнені у своїх силах та досвіді”, – ділиться Катерина.
Окрім забезпечення технікою, військовослужбовці відповідали й за евакуацію поранених. На рахунку Віталія – понад 50 врятованих життів. Саме завдяки злагодженій роботі техніка роти та водіїв вдавалося оперативно вивезти поранених із поля бою, передати їх медикам та надати необхідну допомогу.
Навіть під обстрілами вони підтримували постраждалих, тиснули на педаль газу, аби доставити кожного врятованого захисника вчасно.
Не менш важливим завданням для команди Віталія була евакуація загиблих захисників, щоб гідно вшанувати їхній подвиг та передати родинам для поховання.
Останній шлях і незгасна пам’ять
Наприкінці грудня 2024 року Указом Президента Віталія Вікторовича відзначили орденом “За мужність” III ступеня.
Свою державну нагороду він встиг отримати особисто вже в липні 2025 року на офіційному врученні у місті Одеса. Тоді ж, коли він опинився близько від дому, чоловік відпросився у командування та приїхав сюрпризом до дружини.
Це була остання зустріч подружжя – більше Катерина не бачила Віталія…
7 серпня 2025 року Віталій Терзі разом із побратимом Максимом Пєтковим евакуювали поранених бійців із території, де тривали постійні обстріли. А вже наступного дня врятувати власне життя їм, на превеликий жаль, не вдалося.
Після виконання останнього завдання на зворотній дорозі в авто, на якому пересувалися військовослужбовці, влучив ворожий FPV-дрон.
“Напередодні ввечері ми довго розмовляли, як ніколи. 8 серпня чоловік попередив, що чекає команди та після виконання завдання зателефонує. Пройшов час, а дзвінка так і не було. Я стала писати йому, але повідомлення не надходили”, – згадує фатальний день дружина захисника.
Протягом дня і ночі вона надіслала безліч повідомлень, сподіваючись на відповідь, але марно. У серці Катерини зростав тривожний передчуток, проте повірити в те, що її коханого, дбайливого та турботливого чоловіка вбив ворог, що син Євгеній осиротів, а мати залишилася без сина, не могла.
“Ми прожили 17 щасливих років разом. Чоловік називав мене Котенятком, а я його – Аморчиком. Зараз мені дуже не вистачає його підтримки, із ним я відчувала себе впевнено. Якби була змога, сказала б йому, що він став для мене найріднішим”, – плаче Катерина.
Поховали Віталія з усіма військовими почестями у селищі Катлабуг, де дбають про збереження пам’яті захисника, який для багатьох був не лише воїном, а й другом.
“Йдучи до центру, бачу Алею Слави, де портрет чоловіка. І плачу… Він дивиться на мене усміхнений, такий молодий та красивий. Віталій залишив слід у серцях багатьох людей”, – додає Катерина.
Терзі Віталій Вікторович став прикладом для сина Євгенія, який відчуває гордість за батька. І у цивільному, й у військовому житті чоловік мав принципи, які не порушував. На першому місці завжди була людяність та щирість.
“Тарзан”, старший технік 4 батальйону 122 бригади ТрО, залишив по собі слід у серцях побратимів. Кожен з тих, хто служив з Віталієм, одноголосно твердив, що українська армія втратила справжнього професіонала – відданого, сміливого та готового йти під кулі, рятуючи інших.
Від дня загибелі Віталія минуло пів року. Для його рідних цей час став прірвою між життям і болісним усвідомленням втрати.
Пам’ять про захисника не згасне, а житиме в серцях рідних, побратимів і всіх, хто знав та поважав його.
Вічна шана та низький уклін Герою Терзі Віталію Вікторовичу!
Одне з останніх відео, які встигли записати Максим Пєтков та Віталій Терзі
Фото та відео з архіву родини Терзі