Кажуть, що матір’ю стають не лише тоді, коли народжують, а й тоді, коли відкривають для дитини своє серце. Пані Ніна — саме така мама. Після важкої хвороби і випадкової розмови вона наважилася зробити крок, який змінив життя багатьох дітей. Сьогодні вона виховує вісьмох — тих, кого називає своїми «народженими серцем», передає Бессарабія.UA.
У житті пані Ніни не було планів ставати мамою великої родини. Вона жила звичайним, тихим і щасливим життям у місті Вилкове разом із чоловіком, з яким у шлюбі вже понад тридцять років. Вони виростили двох власних дітей — доньку і сина, які нині вже дорослі та будують своє самостійне життя. Чоловік займався риболовецьким промислом, жінка мала власну справу — невеличку крамницю. Їхній світ був усталений і зрозумілий.
Ні вона, ні її чоловік навіть не замислювалися над тим, щоб колись узяти до родини дітей із дитячого будинку.
Але життя іноді змінює все одним болісним поворотом.
«У нас було своє просте і щасливе життя, допоки я ще до початку повномасштабної війни не захворіла на коронавірус. Вірус я перенесла дуже важко. Честно, я вже навіть думала про найгірше. Настільки важкі були часи. Я ледве змогла цю недугу перебороти», — згадує пані Ніна.
Коли жінці стало трохи легше і лікарі дозволили повернутися до роботи, вона пішла до своєї крамниці — подивитися, як ідуть справи. Саме там сталася зустріч, яка назавжди змінила її життя.
Вона побачила маму однієї зі своїх клієнтів. Та поцікавилася її самопочуттям. А Ніна, своєю чергою, запитала, як почувається донька жінки — адже знала, що та вже близько п’яти років бореться з тяжкою хворобою.
Відповідь була короткою і болісною: жінки, яка виховувала маленьку донечку, вже не було серед живих.
«У той момент я зрозуміла, що, на відміну від мене, вона не витримала, і недуга забрала її життя. І я одразу згадала її донечку, яка іноді приходила з мамою до мене в магазин», — тихо говорить пані Ніна.
Чотирнадцятирічна дівчинка залишилася сиротою. Батька у неї не було. Поки мама боролася з хворобою, дитина жила у спеціалізованому інтернаті — хвора мати могла забирати її лише на вихідні, бо не мала змоги постійно забезпечувати всі потреби доньки. Після смерті мами дівчинка залишилася там назавжди.
І саме тоді у серці Ніни з’явилося відчуття, яке вона не могла пояснити.
«Я постійно думала про цю дитину і відчувала, що маю її забрати до себе. Мені здавалося, що між нами є якийсь зв’язок. Її мама померла саме тоді, коли я сама проходила через найважчий період хвороби», — розповідає жінка.
Вона прийшла з цією думкою до чоловіка і дітей, але спочатку почула відмову.
Не отримавши підтримки, Ніна не стала наполягати. Та перед самим Новим роком донька подзвонила і сказала, що вони з братом не заперечують, якщо мама справді цього хоче. Згодом погодився і чоловік.
Так почався довгий шлях — збір документів, спеціальні курси для майбутніх прийомних батьків, зустрічі з дівчинкою.
Перша зустріч відбулася у кафе.
«Ми замовили тістечка і просто розмовляли. І тоді я зрозуміла, що ця дитина дуже хоче бути в родині. Вона майже одразу почала називати чоловіка татом — адже до цього в неї не було тата. А згодом і мене назвала мамою. Хоча я не просила і не чекала цього. Я знала: щоб бути мамою, це треба заслужити», — говорить пані Ніна.
Дівчинка виявилася дуже світлою і слухняною дитиною. Але все було непросто.
Жінка намагалася знайти баланс — не бути надто суворою, але й не надто поблажливою. Найголовніше було не дати дитині відчути себе чужою. Родина робила все, щоб дівчинка стала справжньою частиною їхнього життя. І вона відповіла на цю любов.
Минув час. Донечка підросла і готувалася їхати на навчання. І тоді чоловік несподівано запитав у Ніни:
— А чи не взяти нам ще одну дитинку, щоб ми не залишилися самі, коли вона поїде?
Жінка погодилася.
Так у їхньому житті з’явився шестирічний хлопчик, який довгий час був позбавлений материнського піклування. Його виховувала тітка. Вона щиро любила племінника, але розуміла, що не може забезпечити йому належних умов і майбутнього. Саме тому звернулася до служби опіки.
Для родини пані Ніни почалася нова історія.
«Півтора року ми оформлювали документи, проходили судові засідання, щоб позбавити його матір батьківських прав. За весь цей час вона жодного разу не намагалася зв’язатися з сином. Лише перед останнім судовим засіданням захотіла подзвонити йому», — згадує Ніна.
Але навіть під час тієї розмови хлопчик не відчув материнського тепла. І сам сказав, що хоче залишитися у новій родині.
«Він мав дуже запальний характер. Спочатку було непросто. Але згодом наша любов зробила з колючого їжачка миле і ласкаве кошеня», — усміхається жінка.
Та на цьому історія не закінчилася.
З часом подружжя вирішило, що готове подарувати родину ще одній дитині. Вони шукали дівчинку приблизно такого ж віку. І одного дня пані Ніна побачила фотографію дівчинки, яка була як дві краплі води схожа на їхню першу прийомну доньку.
«Я відчула, що це доля. Що ми маємо забрати саме цю дитину», — говорить вона. Але була одна складність: у дівчинки було ще двоє старших братиків і сестричка. Розлучати їх не можна було.
«Я довго сумнівалася: чи зможемо ми взяти на себе таку відповідальність? Адже кожній дитині потрібно створити умови, приділити увагу, подарувати тепло і любов», — зізнається пані Ніна.
Після довгих роздумів родина наважилася. Так у їхньому домі з’явилися одразу ще четверо дітей. А згодом — ще двоє найменших: братик і сестричка.
Так пані Ніна «народила серцем» вісьмох дітей.
Сьогодні їхня родина має статус дитячого будинку сімейного типу. У великому домі лунають дитячі голоси, сміх і суперечки, пахне домашньою їжею, а кожен день приносить нові турботи й радості.
І хоча шлях до цього був непростим, пані Ніна переконана: саме діти стали її найбільшим джерелом сили.
«Діти — це моє натхнення. Моє джерело сили і мудрості. Поруч із ними я молодію душею і ніби знову розквітаю», — говорить вона.
Тим, хто лише замислюється над тим, щоб прийняти у свою родину дитину, жінка радить слухати серце.
«Все треба робити з любов’ю. Лише коли ви відчуєте, що справді полюбили цю дитину — тоді у вас усе вийде».
Історія пані Ніни — це приклад великої жіночої сили, материнської відданості та любові, яка здатна змінювати долі. Бо іноді найріднішими стають не ті, кого народжують біологічно… А ті, кого народжують серцем.
Саме так у Вилківській громаді зʼявився другий будинок сімейного типу, який надав дітям сімейне тепло та щастя. А саме жінка, пані Ніна, змогла подарувати дітям материнське тепло.
