Війна змінила життя багатьох українських родин, але для деяких людей рішучість стати на захист своєї Батьківщини не мала альтернатив. Для Андрія Паркара із селища Сарата це є питанням честі та відповідальності. Від самого початку повномасштабного вторгнення він разом із друзями Юрієм Димурою та Тимуром Аубакіровим пішов захищати Україну, спершу у складі територіальної оборони, а згодом — у лавах 57-ї окремої мотопіхотної бригади. За цей час його підрозділ побував у Макіївці, Невському, Куп’янську, Кіндрашівці, й уже майже два роки утримує позиції у Вовчанську. Про свій бойовий досвід та мрії про мирне майбутнє чоловік поділився з кореспондентами Бессарабія.UA.
До війни Андрій жив звичайним життям разом із дружиною Оленою та виховував двох донечок і сина. Чоловік працював у службі таксі, забезпечував свою родину. Але на момент початку повномасштабного вторгнення він навіть не бачив іншого варіанту, як піти захищати свою державу.
«Я зрозумів: треба захищати рідну землю. Незважаючи на те, що у мене троє дітей, я навіть не думав виїжджати або ховатися. Родина хвилювалася — особливо дружина. Але після того, що сталося в Бучі, Ірпені та на Херсонщині, я сказав їй: «У нас є дві доньки. А якщо росіяни прийдуть у наш дім? Як ми зможемо захистити їх від того, що пережили люди в окупованих територіях?» Тому сумнівів у мене не було».
За словами Андрія, життя його дружини Олени також змінилося — воно сповнилося постійною тривогою та стало справжнім випробуванням, яке вона долає з гідністю. Він зазначає, що дружина все розуміє й залишається для нього надійною підтримкою.
Старші доньки, 20 і 14 років, теж пишаються татом і підтримують його з усіх сил. А дев’ятирічний син поки не до кінця усвідомлює, де саме зараз його батько.
Сам Андрій сприймає війну тверезо, без пафосу, але з болем і гідністю:
«Ті, хто кажуть, що не страшно, брешуть. Кожна мить може стати останньою. І страх є, особливо коли на твоїх очах гинуть побратими. Нам кажуть, щоб не прив’язувалися один до одного, але це неможливо, коли ти з людьми 24/7. Саме дружба і підтримка допомагають не зійти з розуму. Страх є завжди, але паніка — не наш союзник. Коли навколо вибухи, треба не втрачати здоровий глузд. Ми намагаємось навіть жартувати, щоб не збожеволіти».
За весь час служби Андрій двічі отримував поранення. Перше сталося влітку 2023 року.
«Після “прильоту” ми вийшли з укриття, аби врятувати хоч якесь майно — і за кілька секунд стався ще один вибух. Троє моїх побратимів отримали тяжкі ушкодження, ампутації, уламкові поранення шиї. Мене відкинуло на кілька метрів, засипало землею, але обійшлося без переломів. Коли прийшов до тями, ще й допоміг евакуювати хлопців з небезпечної зони», — згадує він.
Друге поранення Андрій отримав два місяці тому, під час виконання бойового завдання. Після відбиття штурму ворога уламок ворожого дрона влучив у стопу.
Попри випробування, найважче для Андрія — це байдужість цивільних до війни.
«Люди не розуміють: коли ми втомимося й упадемо, ворог дуже швидко прийде у їхні домівки. Раніше ми відчували потужну підтримку волонтерів — збори закривалися оперативно. Тепер залишилися лише ті, хто допомагає армії від самого початку. Але їм важко, бо люди майже перестали донатити», — стверджує він.
Проте боляче й тоді, коли військові стикаються з нерозумінням у тилу.
«Приїжджаєш із фронту на СТО з пошкодженою автівкою — а в тобі бачать лише клієнта, який має заплатити. Ніхто не замислюється, що ця техніка допомагає тримати фронт та виживати військовим. А військові без техніки не можуть – це не забаганка, а можливість виконувати завдання та рятувати життя. Тільки цього року ми втратили 8 авто, і це ще не межа. Окупанти нещадно нищать нашу техніку, ще й потім вихваляються цим. Також особливо боляче чути, коли люди кажуть, що ми тут отримуємо “золоті гори”. Насправді, більшість мого заробітку йде на забезпечення підрозділу. Ми просимо допомоги не тому, що хочемо нажитися, а тому, що просто вже не справляємося. І повірте — людське життя не можна виміряти жодною зарплатнею», — із сумом в очах розповідає захисник.
Загибель побратимів Андрію дається особливо важко. За час служби він втратив сімох військових друзів..
«Був випадок, коли згоріла автівка, а в ній залишилися двоє наших. Ми, не думаючи, кинулися їх рятувати. Лише потім усвідомили, наскільки це було небезпечно. Але кожна смерть побратима залишає відбиток у серці. Постійно думаєш: чи міг щось змінити? Ось хлопець, якому було лише 24… Пішов добровольцем, одружився під час служби — і загинув. Йому б ще жити, дітей ростити…» — тихо говорить військовий.
Ситуація на фронті ускладнюється ще й через зниження підтримки з боку волонтерів та цивільного населення. Андрій пояснює, що раніше волонтерські збори закривалися швидко, бо люди активно допомагали. Тепер залишилися тільки ті, хто працює з початку війни — лише ідейні та віддані своїй справі.
«На початку війни техніка коштувала дешевше, а донатів було більше. Нині ворог тисне, вибухи — потужніші, будівлі зносить до фундаменту. І зараз навіть не воювати важче, а виживати», — каже Андрій.
Не додає впевненості і сучасна мобілізація:
«Ми два роки без ротації. І коли приводять невмотивованих людей, насильно, вони не є підтримкою. Вони тікають, бо не розуміють, куди потрапили. Держава має мотивувати, створити умови, щоб люди хотіли йти воювати. А ще — підтримувати тих, хто вже на фронті. Навіть проста нагорода — це знак, що тебе бачать. Але найчастіше відзначають або посмертно, або керівників, які не бачили справжньої війни…»
Попри все, держава відзначила його мужність.
Відповідно до Указу Президента України від 30 серпня 2025 року №668, Андрій Іванович Паркар нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня — за стійкість, відвагу та героїзм, проявлені у боях проти російських окупантів. Також від 25 вересня 2025 року, його з побратимами нагороджено пам’ятним знаком “За оборону Вовчанська”.
«Цієї зими, надіюсь, має щось вирішитися. Хочу вірити, що вже влітку нас чекає мирне життя», — говорить Андрій.
Він зізнається: втомився, але найбільше його лякає повернення до мирного життя.
«Ми всі травмовані — і фізично, і психологічно. Коли повертаєшся додому, потрібно мати час, щоб звикнути до тиші. Я не витримую великих скупчень людей. Мені потрібен спокій, щоб зібратися з думками. І держава має допомогти тим, хто повернеться — дати час, підтримку, щоб людина могла відновитися. Особисто я мрію про маленький будиночок, собаку й життя поруч із родиною у тиші й мирі».
Наразі ж Андрій разом із побратимами збирає кошти на черговий пікап для свого підрозділу та побратимів, тому що без авто виконання завдань просто неможливе. Попереду зима та холод. Хлопцям просто необхідна наша підтримка та допомога!
Мета збору — 400 000 гривень.
Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/7vXHdgyf2e
Номер картки: 4874 1000 2934 2493 (Андрій Паркар)
Ця історія — приклад стійкості та мужності простого українця, який не вагаючись стає на захист своєї родини, громади та країни. І навіть у найтемніші моменти війни людська відвага та взаємопідтримка здатні стати світлом для інших.
