Два роки очікування, болю, невідомості й надії. Для Жанни Сидорової з Ізмаїла цей час став справжнім випробуванням, яке вона прожила, щодня думаючи лише про одне – чи живий її син. Віталій Сидоров – український військовий, майже два роки перебував у російському полоні. І лише 6 березня 2026 року він зміг подзвонити матері та сказати найважливіші для неї слова – що він живий, передає Бессарабія.UA.
Жанна розповідає, що її син з юності мріяв служити у силових структурах. Отримавши освіту юриста та програміста, він планував пов’язати своє життя з цією сферою. Однак за станом здоров’я мав так званий «білий квиток», тому реалізувати ці плани тоді не вдалося.
Згодом Віталій пов’язав свою діяльність із морем і тривалий час ходив у рейси. Перед початком повномасштабного вторгнення він перебував удома у відпустці. Уже в перший день пішов до військкомату з проханням вступити до війська, однак через стан здоров’я йому відмовили, — розповідає мама.
Його мама пригадує, як вони разом із сином побачили на площі в Ізмаїлі чоловіків, які збиралися вступати до територіальної оборони.
«Ми побачили, що там збираються чоловіки, які планують вступати до лав ТрО. Віталій одразу пішов до них і таким чином зміг долучитися до захисту країни», – із сумом в очах ділиться матуся.
Спочатку служба Віталія проходила неподалік дому – на позиціях в Ізмаїльському районі. Однак невдовзі його відправили на фронт – у гарячі точки, які постійно змінювалися. Мати зізнається, що син майже нічого не розповідав про те, що йому доводилося переживати на війні:
«Син намагався берегти мене від поганих новин, беріг мою душу від болю і страху за нього, тому більшістю розповідями про свою службу не ділився зі мною».
Віталій лише раз згадав один епізод – як під час бою виніс пораненого побратима.
«Він розповів, що на своїй спині виніс хлопця. І коли той подякував йому, Віталік сказав, що відчув неймовірну гордість», – пригадує матуся.
Для нього служба була справою честі. Він вважав своїм обов’язком захищати країну та бути опорою для рідних — мами, сестри й бабусі. Та бабуся, на жаль, померла у перші дні його служби.
У березні 2024 року Віталію виповнилося 40 років.
«Я привітала його телефоном у день народження – і все… Зв’язок обірвався. Після цього я довгий час не могла додзвонитися», – розповідає Жанна.
Спочатку жінка намагалася не панікувати – на фронті зв’язок часто зникає. Але дні минали, а син не виходив на контакт. Тоді вона попросила доньку Ванду, яка жила за кордоном, допомогти з пошуками.
«Згодом донька подзвонила і сказала, що через командування дізналася – щось трапилося. Вона не знала точно що, але порадила звернутися на гарячу лінію від частини», – продовжує свою розповідь матуся.
Саме там Жанна почула страшну новину:
«Там мені відповіли, що без офіційних підтверджень, а лише за інформацією із соцмереж окупантів, вони мають дані про те, що мій син перебуває у полоні. І тоді почалися два роки пекла і боротьби за його звільнення».
Як саме Віталій потрапив у полон, жінка дізналася лише після його звільнення. Разом із побратимами він опинився в оточенні ворога на окупованій Донеччині. Під час обстрілу отримав поранення ноги й втратив багато крові. Вибратися або продовжувати бій він уже не міг. Російські військові взяли його у полон.
Одного дня Жанна отримала несподіваний дзвінок. Їй зателефонував хлопець з Ізмаїльського району, який три місяці тому повернувся з неволі. Виявилося, що вони з Віталієм перебували разом у полоні на Донеччині. Її син попросив передати рідним, що живий.
Після звільнення той чоловік почав шукати родину, але у стресі забув точну адресу.
«Він просто ходив дворами Ізмаїла, щоб знайти нас», – зауважила мати.
Коли ж нарешті знайшов, розповів про важке поранення Віталія і про те, що син зберігає свою гідність і моральну стійкість.
Усі ці роки Жанна не припиняла боротьби. Вона зверталася до різних служб, брала участь у мітингах, підтримувала зв’язок із родинами інших полонених. Її донька Ванда тим часом шукала будь-яку інформацію про брата.
«І ми просто продовжували сподіватися, що син і брат повернеться до нас», – із сумом в очах продовжує свою розповідь жінка.
6 березня 2026 року Жанна була на роботі у школі. Напередодні 8 Березня колеги та учні готувалися до свята, та сама вона не відчувала святкового настрою. Адже наступного дня минав рік від дня смерті її матері, яка померла 7 березня 2022 року. Саме тоді їй подзвонила донька.
«Ванда каже мені: «Я бачила смс про звільнення Віталіка. Подивись повідомлення в Дії». Я шукала, але нічого не знаходила. Емоції переповнювали, бо я не розуміла – це правда чи фейк», – пригадує мати.
Згодом Координаційний штаб підтвердив, що Віталій дійсно перебуває у списках на обмін.
«Я плакала від щастя, коли дізналася, що моя дитина жива і що зможу його побачити. Але дзвінка від сина все не було», — розповідає Жанна.
Вона намагалася дізнатися будь-яку інформацію про сина, телефонувала до штабу, однак у відповідь чула лише: потрібно чекати.
Того ж вечора Віталій нарешті зателефонував. Говорив коротко, але мама одразу відчула в його голосі, що щось сталося.
Два роки полону залишили важкі наслідки для здоров’я. За цей час Віталій втратив понад 20 кг ваги, у його нозі досі лишаються уламки. Попереду – операції та тривала реабілітація.
Та навіть після всього пережитого він сказав матері слова, які водночас схвилювали і змусили пишатися ним.
«Мамо, ти ж розумієш, що війна не закінчилася. Я не можу просто залишатися осторонь, коли наші люди борються за Україну», – пригадує Жанна.
Жанна говорить, що після двох років боротьби за свободу сина їй непросто чути такі слова, однак вона поважає його позицію і підтримує будь-яке рішення, яке він прийме після відновлення.
«Зараз для нас найважливіше – щоб він відновив здоров’я. А далі життя покаже», – підсумовує мати.
Жанна Вікторівна й надалі планує продовжувати боротьбу за звільнення всіх українських військовополонених і відвідувати акції та мітинги на підтримку їхніх родин.
Сама вона також переживає важкі випробування: вже рік один із її братів вважається безвісти зниклим, а інший боронить Україну у лавах Збройних сил.
