Бойова медикиня Лідія Мудраченко вже три роки рятує життя військових у найгарячіших місцях фронту. Попри юний вік, дівчина бачила смерть, біль, несправедливість та людську ницість. Про свій вибір – захищати рідних та боротися із всіма викликами долі, військова поділилась із журналістами Бессарабія.UA.
Вона мала звичайне життя, як і в кожного з нас. Родина, улюблена робота та невимовне бажання допомагати людям. До повномасштабного вторгнення мешканка Ізмаїла Лідія Мудраченко працювала медсестрою в медичних закладах Одеси.
“Скільки себе пам’ятаю – завжди мала бажання лікувати людей, допомагати їм. Таким був мій шлях”, – розповідає Лідія.
На початку повномасштабного вторгнення рф в Україну дівчина перебувала в Одесі, але того ж дня, відчуваючи тривогу за маму, разом зі знайомими Лідія вирушила до Ізмаїла.
“Я приїхала до мами, потім ми разом вирушили на 1,5 тижня в село до бабусі. Знаходячись там, з рідними, я постійно відчувала страх за їхнє життя та безпеку. Тому вже у березні я прийняла рішення вступити до лав 122 бригади 211 батальйону ТрО, щоб захистити найдорожче, що мала – родину!” – згадує дівчина.
Лідія розуміла, що її досвід та знання можуть стати в нагоді у війську та зберегти не одне життя. Дівчина зазначає, що їй невимовно пощастило служити разом із прекрасними людьми, які віддано стоять на сторожі миру в Україні. Саме вони стали її опорою і підтримкою з перших днів. Але були й не дуже приємні моменти, які вразили захисницю.
“На жаль, перше, що мене обурило і спантеличило, – некомпетентність деяких колег. Адже, окрім реального ворога, нам інколи доводилось боротися із ницістю, відсутністю необхідних знань та боягузтвом людей, які мали б відповідати за життя інших”, – гнівно розповідає військова.
Обурювали Лідію і кадрові рішення, коли керівні посади отримували люди, які їм не відповідали.
“Також мені часто доводилось виборювати своє право рівності з чоловіками. Ні, це не стосується “простих” хлопців, з якими ми на рівних проходили пекло війни. Одного разу був випадок, коли один з командирів запропонував мені разом зі всіма розвантажувати вантажівку, щоб бути на рівні з іншими чоловіками. Таким чином він вирішив «покарати» мене за те, що я попросила враховувати мою думку”, – розповідає дівчина.
Однак Лідія не зламалась. Вона твердо вирішила, що саме тут, на лінії зіткнення з ворогом, її справжнє місце.
“Я навчилась не зважати на бюрократію та недолугість системи. Адже, коли я бачу, як наші хлопці ціною власного життя нищать ворога, все інше втрачає вагу. Моя ціль, як і на початку цього шляху, – допомагати. Саме тому я виїжджаю на евакуацію наших поранених та загиблих з поля бою, навчаю інших основ першої допомоги та навчаюсь сама, а також невпинно збираю кошти на медикаменти та військові потреби нашого батальйону”, – ділиться дівчина.
За три роки війни Лідія Мудраченко побувала на багатьох точках фронту, зокрема на Покровському напрямку. Вона бачила смерть побратимів, загрозу власному життю через постійні обстріли росіян та досі пам’ятає свій перший евакуаційний виїзд.
“Нам сказали, що ми їдемо за двома тяжкопораненими, але, на жаль, один з них помер ще до нашого прибуття. Коли я його побачила… це був чоловік із Кислиць, я його знала, він був моїм побратимом. Я застигла в напівсвідомому стані від усвідомлення цієї втрати та змогла лише вимовити його ім’я. В автівці було мало місця, я тримала його тіло в своїх руках, а навколо лунали вибухи”, – із розпачем в голосі розповідає Лідія.
Все це страшно згадувати, але найстрашніше для дівчини – це думки про окупантів, які можуть дійти до її рідних – мами, бабусі, малих племінників.
“Вони дуже хвилюються за мене, переживають, але все розуміють і підтримують мій вибір”, – каже Ліда.
На жаль, окрім підтримки близьких та знайомих, захисниця часто отримує і хвилю хейту від оточуючих.
“Я веду блог, в якому розповідаю про реальну ситуацію на фронті, ділюся своїми думками та спостереженнями. Також використовую його для поширення зборів на потреби військових. Але мені боляче читати в коментарях образливі й лайливі слова від цивільних. За що вони мене ображають? Чому не розуміють, що майбутнє України залежить від кожного з нас?” – наголошує дівчина.
Але навіть не це змушує Лідію опустити руки чи припинити свою діяльність. Вона впевнено говорить: якщо її не змогли зламати росіяни, то гнівні коментарі тим більше цього не зроблять.
“Звісно, хотілося б більше підтримки від нашого тилу, щоб, коли ти зустрічаєшся із небезпекою, було відчуття, що ти все це робиш не дарма”, – ділиться Ліда.
Лідія Мудраченко має постійну банку Монобанку, на яку збирає кошти для потреб свого батальйону. Долучитися до збору можна за посиланням.
Бессарабія.UA висловлює вдячність та безмежну пошану героїні публікації за її відданість та боротьбу за свободу й незалежність українського народу! Бажаємо якнайшвидшого повернення захисниці додому, до рідного Ізмаїла!
Слава Україні!
Героям слава!
