Рідні брати Бончеви Євген та Ігор змалечку були найкращими друзями, вони знали один одного краще за будь-кого, відчували особливий зв’язок та завжди цінували це. При житті чоловіки були одним цілим, на жаль, навіть смерть не розділила їх. До Дня захисників та захисниць України дружини полеглих Героїв розповіли історії своїх чоловіків Бессарабія.UA.
Ольга Іванівна та Миколай Зиновійович Бончеви на момент народження синів проживали у місті Оріхів Запорізької області. 5 жовтня 1984 року на світ з’явився старший син Євген, а 1 квітня 1991 року – молодший Ігор. Згодом вони переїхали до села Надеждівка колишнього Арцизького району. Сам голова родини родом із села Виноградівка.
Наталія Бончева: “Ігор був справедливим та ідеальним у всьому”
Бончев Ігор після закінчення 9-ти класів Надеждівської школи продовжив навчання в Ізмаїльському ліцеї. Потім вступив на бюджетну форму до Одеського морського університету на факультет механізації портів. Однак не завершив навчання, відчував, що має інше покликання.
Вивчився на кондитера та продовжував випробовувати себе у різних сферах.
Коли працював у мережі супермаркетів “Таврія В” у місті Одеса, Ігор зустрівся з майбутньою дружиною Наталею. Пара одружилася у 2014 році та прийняла рішення переїхати на Батьківщину жінки у село Введенка Саратської громади. Тут молоде подружжя придбало власний будинок, у них народилися двоє синів – Аркадій та Назар.
Наталя працювала за фахом у закладі дошкільної освіти за спеціальністю, а Ігорю запропонували викладати у школі, оскільки він був ерудованим, талановитим.
“Чоловік був ідеальний у всьому. Щодо роботи та навчання він поставився відповідально. Вступив на заочну форму Ізмаїльського державного гуманітарного університету та ще й на бюджет. Пам’ятаю, як ми сиділи й розбирали питання для ЗНО”, – згадує дружина.
Паралельно з навчанням Ігор працював у Введенському закладі середньої освіти, викладав інформатику, фізику у середній та старшій школі й математику у початковій. Займався футболом у різних його видах, волейболом, брав участь у місцевих та регіональних змаганнях.
Незадовго до повномасштабного вторгнення родина Бончевих переїхала до столиці, але війна повернула її назад до Введенки.
“Місяць Ігор думав, що йому робити та як можна просто так сидіти і чекати. Він був патріотом країни, всі новини обговорював. А коли дізнався, що брат Євген служить, його зовсім накрило. Як це так? Брат там, а він ні”, – згадує Наталя.
Спроби вступити до лав захисників у військкоматі за місцем прописки не дали результатів, чоловіку відмовили. На той час під мобілізацію він не потрапляв.
Тоді він повернувся до Києва і вже там пішов до військкомату, не маючи взагалі ніякого досвіду військової служби. Переконав усіх та наполіг на тому, що буде корисним на фронті.
З 26 квітня 2022 року стрілець-помічник гранатометника 1 стрілецького відділення 1 стрілецького взводу 1 стрілецької роти в/ч А4062 Ігор Бончев боронив країну на Донецькому напрямку.
“Мене він оберігав від новин, завжди намагався бути на зв’язку, щоб я не турбувалась. Він був ідеальним та справедливим, завжди знаходив компроміс”, – ділиться дружина.
Востаннє Ігор був вдома наприкінці грудня 2022 року, чоловік ніяк не міг набутися з коханою та синами, мав бажання зустрічати рідних та друзів.
“Зазвичай, коли він приїздив, ми ходили до гостей, а цього разу всіх кликав до нас, хотів побачити. Тоді я не надала цьому такого значення, а після втрати зрозуміла, що він прощався”, – розмірковує Наталя.
На початку лютого жінка відправила Ігорю посилку з теплими речами, однак сповістити чоловіка про її номер так і не вдалося.
“6 лютого не було з ним зв’язку понад 10 годин, зазвичай такого не було. І я стала телефонувати, писати побратимам, командирам. Відповідали чекати, бо офіційну інформацію має дати командування. Чомусь мені здавалося, що він 300-й, що поранення, намагалась так думати. Вже через два дні мені повідомили, що у той день чоловік загинув внаслідок ворожого мінометного обстрілу, перебуваючи на бойовій позиції в районі села Новобахмутівка Покровського району Донецької області, через поранення несумісне з життям”, – згадує страшний день Наталя Бончева.
Як потім дізналася дружина, 6 лютого 2023 року зранку до 13:30 разом з побратимами Ігор відбивався від ворога, після першого влучання її коханий отримав травму плеча та стегна, а від другого – уламок потрапив у голову.
“Я зателефонувала старшому сину Аркадію, щоб він повернувся зі школи. Коли він прийшов додому та побачив, що я плачу, каже “мамо, ні”. Відразу все зрозумів. Це було страшно, він взяв телефон та став писати на телефон батька, відправляв смс”, – згадує страшний день Наталя.
Поховали Ігоря Бончева у Введенці, ще тоді його старший брат Євген задавав невістці питання, чи вистачить місця на кладовищі біля Ігоря для когось.
“Тоді я навіть не могла уявити, що його теж не стане. Євген сказав, що помститься за Ігоря та переможе ворога. Він знав, що мій чоловік пішов до ЗСУ, тому що там був старший брат”, – розповідає Наталя.
10-річний Аркадій бачив у дядькові свого татуся, казав, що вони дуже схожі, особливо голосом. 5-річний Назар знає, що батько янгол, але ще до кінця не усвідомлює, що він ніколи не повернеться.
Вікторія Бончева: “Я заздрила сама собі, що у мене такий чоловік, а у сина батько”
Бончев Євген після навчання в Надеждівському ліцеї, який закінчив з золотою медаллю, вступив до Ізмаїльського державного гуманітарного університету, де здобув кваліфікацію вчителя початкових класів та англійської мови у початкових класах, за професією працював майже рік.
Відслужив строкову службу, під час якої отримав позивний “Вчитель”.
Потім працював у мережі “Таврія В”, під час одного з відряджень він познайомився з Вікторією. Вона незадовго до цього втратила батька, а в Євгена побачила споріднену душу.
Пара майже одразу почала жити разом – спочатку у Києві, а потім в Одесі.
Через два роки Євген в образі принца на коні біля моря зробив пропозицію руки та серця, ще через рік у них народився син Давид.
Чоловік повністю віддавався родині, полюбляв спільні відпочинки, Бончеви їздили на риболовлю, ходили до театру, парку.
“Я заздрила сама собі, що у мене такий чоловік, а у сина такий батько. Він був дбайливим, огортав нас своєю любов’ю”, – ділиться Вікторія Бончева.
На початку вторгнення Євген працював логістом в Леруа Мерлен.
У той час компанія допомогла виїхати родинам співробітників за кордон.
Вікторія з Давидом спочатку були у Румунії, потім їх перевезли до Польщі. Євген казав дружині, що вступить до територіальної оборони, але має бути впевнений, що вона та син у безпеці. Вже потім Вікторія дізналася, що чоловік служить у Нацгвардії України. Він був головним сержантом третього мінометного розрахунку, першого взводу мінометної батареї, батальйону оперативного призначення 11 бригади в/ч 3012 за позивним “Teacher”.
Разом з братом вони були на різних географічних напрямках, однак завжди підтримували зв’язок. Писали один одному, телефонували, бажали доброго ранку та спокійної ночі, мали спільні секрети. Коли Ігор зник, старший брат відчув біду.
“Був блекаут, я намагалась йому повідомлення відправити, а тут бачу, що він пише, що “Малий” (так він називав Ігоря) не виходить на зв’язок. Потім зателефонував, я лише встигла вигукнути “Малий”, і він водночас каже “Ні”. Все зрозумів, сильно плакав… Побратими намагались допомогти йому опанувати себе”, – згадує Вікторія Бончева.
Після поховання молодшого брата Ігоря Євген проплакав ще багато годин, був на самоті. Про те, щоб полишити службу, тоді й мови не було, він казав, що продовжить боротьбу за свободу країни, свого сина та племінників.
Євген захищав Україну на Миколаївському, Херсонському, Запорізькому, напрямках.
“Мені давав настанову, щоб була зосереджена на дитині. В останню зустріч, на початку літа 2023 року, готував до того, що наступного разу побачимось не раніше ніж за три місяці. У серпні нам запропонували поїхати у табір в Румунію, я хвилювалася, що ми можемо розминутися, якщо він приїде у відпустку”, – згадує Вікторія.
Весь день 29 серпня дружина тримала з Євгеном зв’язок, він знав, що його родина повертається до України з відпочинку. Однак, на жаль, останнє повідомлення відправлене Вікторією о 21:58: “На добраніч, коханий, з нетерпінням чекаю нашої зустрічі”, так і залишилося не прочитаним. Орієнтовно в проміжок часу між 21:30-22:30 життя її чоловіка обірвалося.
“Була така ситуація, що він зникав на добу, але командир писав, що все добре, були проблеми зі зв’язком на позиції. Євген тоді мені сказав, що шукати потрібно після двох діб. Тому 30 серпня я знову йому писала, писала – відповіді не було…” – згадує Вікторія.
Наступного дня жінка дізналася, що у бліндаж в районі Малої Токмачки Запорізької області був удар керованою авіабомбою. Вона заспокоювала себе, не втрачала надії, що чоловіка на тому місці не було.
Офіційна дата загибелі Бончева Євгена 29 серпня.
“Вранці 1 вересня прийшло сповіщення, що чоловік зник безвісти, а ввечері командир написав, що його знайшли. Побратими тіло Євгена діставали з-під завалів довгий час, саме завдяки їм я мала змогу провести в останню путь чоловіка”, – плаче дружина.
Вікторія вирішила, що Євгена поховають біля брата, як він і просив про це дружину.
“Вийшло, що ми зустріли його через три місяці, але не так, як хотіли…
Брати Бончеви поховані поруч, це була остання воля мого чоловіка”, – каже вдова.
***
Приголомшлива звістка про те, що з різницею у пів року загинули двоє братів, й досі не сприймається тими, хто знав Євгена та Ігоря. Два сини, два коханих чоловіки, два батьки стали янголами, воїнами небесного війська. Подвійний удар, велике горе та непоправна втрата.
Брати Бончеви стали Почесними мешканцями Арцизької громади. У селі Надеждівка, де вони зростали, та у селі Введенка, де вони поховані, вшанували їхню пам’ять на місцевих Алеях слави. Вони завжди будуть разом, адже при житті були одним цілим.
Учасники бойових дій російсько-української війни Євген та Ігор Бончев відзначені державними нагородами – орденами “За мужність” III ступеня.
Євген також отримав ще відзнаку “За оборону України”.
Ігор нагороджений медаллю “Почесний мешканець с. Введенка” Саратської громади. На річницю його загибелі з метою вшанування пам’яті у громаді провели турнір з волейболу.
Брати Бончеви зуміли за такий недовгий шлях життя залишити добрий слід на Землі.
Низький уклін батькам – Ользі Іванівні та Миколі Зіновійовичу – за виховання синів-патріотів.
Ми обов’язково збережемо пам’ять про захисників.
Слава Україні! Героям Слава!
Фото з родинного архіву родини Бончевих