Вікторія Матвєєнцева вимушена була покинути рідний Миколаїв ще на початку повномасштабного вторгнення. Понад рік вона з маленькою донькою перебувала за кордоном, а потім почала шукати безпечніше місце в Україні. Так життя привело родину до Болграда, де жінка почала працювати лікарем-офтальмологом у Болградській ЦРЛ. Про свій досвід та історію переїзду Вікторія розповіла Бессарабія.UA.
Покликання допомагати людям
Вікторія Матвєєнцева навчалася з 2005 по 2011 роки у місті Полтава, в Українській медичній стоматологічній академії. Стати лікарем було її дитячою мрією.
“Я відчувала, що це моє, а коли вже навчалася, то медицина захоплювала ще більше. Зростала зацікавленість, а з нею збагачувались і мої знання. Можу однозначно сказати, що в Україні готують медиків з достатнім рівнем підготовки”, – розповідає лікарка.
У Полтаві Вікторія пройшла інтернатуру, клінічну ординатуру (ред. підвищення кваліфікації), де обіймала посаду чергового лікаря.
У 2016 році повернулася до Миколаєва та працювала в Обласній офтальмологічній лікарні, спочатку у відділенні, а після декретної відпустки Вікторія поєднувала роботу у денному стаціонарі та приватній клініці. Крім того, лікарка пройшла курси з дитячої спеціалізації та проводила операції на очах.
Миколаїв рідний та загрозливий
Вікторія ще напередодні 24 лютого відчувала тривожність, щось зсередини їй підказувало готуватися. Та не могла й подумати, що то буде війна, у країні, де вона планувала майбутнє, де працювала у сфері охорони здоров’я, де виховувала доньку та була щаслива.
У той самий злощасний день, коли вперше Миколаїв потрапив під обстріли рф Вікторія прокинулася від страшного сну.
“Мені наснилося, що на наш будинок упав літак, що я кудись тікаю, а потім опиняюся у себе на кухні, а там військові мені протягують український прапор”, – згадує Вікторія.
А потім вона почула гуркіт. Спочатку думала, що то їде важковантажний транспорт, але згодом ставало ще і ще гучніше.
“Коли стала читати новини, все стало зрозуміло. На роботу я вже не вийшла, бо було страшно лишати батьків та доньку, хоча ще 24-го мені телефонували пацієнти, яким ми мали робити процедури. Декілька днів удень ми були вдома, а ввечері їхали до друзів та ховалися у підвалі”, – згадує жінка.
Вікторія наймолодша з трьох сестер. Вона проживала у багатоповерхівці, неподалік батьківської квартири. Її тато прикутий до ліжка через перенесений інсульт, тому, якщо потрібно було бігти до укриття у разі обстрілу, з ним завжди хтось лишався.
“З батьком по черзі залишалися мати чи сестра, я ховалася з дітьми. Якщо чесно, я панікувала страшенно, обстріли мене наче паралізовували ”, – каже Вікторія.
6-го березня вона прийняла рішення виїхати з міста. Разом з трирічною донькою вони вирушили до Польщі.
Двічі лишити дім
За кордоном Вікторія з Дар’єю перебували один рік та два місяці. Влаштуватися на роботу жінка не могла через відсутність документів, які не встигла зібрати, та й стан здоров’я доньки не дозволяв її лишати саму.
“Донька часто хворіла, тому відвідувати садок не могла, й для неї це було стресово. Наприклад, якщо дітки були з України та не було мовних бар’єрів, то день проходив вдало, але якщо вона когось не розуміла, то була пригніченою”, – згадує молода мама.
За кордоном для Вікторії найважче було, певно, сама структура медзакладів та ставлення до пацієнтів. Ліки у Польщі можна було придбати лише за рецептом, та й швидку дочекатися тільки вкрай важкому стані.
“З кон’юнктивітом ми мали попередньо записатися до лікаря, я знаю, які каплі потрібні, але не можу без висновку спеціаліста нічого зробити”, – пояснює жінка.
Не побачивши перспектив розвитку життя за кордоном, потрібно було повертатися додому. Батьки Вікторії також на деякий час виїхали за місто. Тата транспортувати далеко було небезпечно, тому вони орендували будинок неподалік Миколаєва.
“Після Нового року батьки повернулися, а мене так тягло до них, просто марила вже бути поруч. Та зустріч не була такою радісною, бо в день нашого повернення, був неподалік приліт. У мене на кухні тріснули вікна, а у кімнаті взагалі розбилися. Коли я подивилася на всі ці руйнування у місті, мене знову охопив страх. Я зрозуміла, що не зможу так жити”, – згадує Вікторія.
Головне, що в Україні
Тоді жінка прийняла рішення, що залишиться у рідній країні, однак шукатиме безпечніше місце. Так виявилося, що чоловік її однокурсниці родом з Болградського району, саме ця родина допомогла Вікторії з вибором міста та переїздом.
“Спочатку я два тижні зважувала всі ризики, тато вмовляв їхати, бо через останній вибух вони дуже злякалися. Куди я їхала, взагалі не знала, головний критерій – щоб спокійно було”, – ділиться жінка.
Наприкінці травня жінка з донькою приїхала до Болграда. Дар’я почала відвідувати дитячий садок, а сама Вікторія влаштувалася на роботу до Болградської центральної районної лікарні. Тут її підтримує керівництво та колектив. Коли ми питаємо, чи не важко їй поєднувати роботу та материнство, Вікторія доволі позитивно відповідає, що після життя за кордоном нічого не боїться.
“Мені не важко, тим паче, що вже є досвід життя у чужій країні. Дуже подобається це місто.Тут чуйні люди, гарна природа, чисте повітря. Та, що досить важливо, у мене є робота”, – розповідає наша героїня.
У Болградській ЦРЛ лікарка працює дитячим офтальмологом, вона приймає пацієнтів, консультує, призначає лікування, підбирає окуляри.
“В лікарні є надсучасні апарати для діагностики зору – фундус камера, рефрактометр та комп’ютерний периметр. Скажу, що не у всіх районних лікарнях є таке обладнання, а воно дає можливість проводити обстеження сучасними методами та збільшити його діапазон. Така діагностика економить час як пацієнтам, так і лікарям, дозволяє завчасно виявити захворювання ока”, – пояснює лікарка.
Попри всі перепони життя триває, Вікторія знову має можливість працювати у медичній сфері та продовжувати справу свого життя там, де потрібна.
“Я щаслива, що я в рідній країні, це набагато легше морально. Попри все медики в Україні працюють, підвищують кваліфікацію та поспішають на допомогу пацієнтам. Я мрію тільки про Перемогу, про те, щоб діти не бачили жахи війни, щоб родини возз’єдналися”, – каже наостанок Вікторія.