Ившина-цитата

Как мы уже сообщали, на презентации сборника «Сестра моя, София…», состоявшейся в Измаиле 22 мая в стенах Бессарабского медиахолдинга, в числе киевских гостей присутствовала автор идеи и составитель книги, изданной в многотомной серии «Украина Іncognitа», известная журналистка, общественный деятель, многолетний редактор всеукраинской газеты «День» Лариса Алексеевна Ившина.

Её содержательное выступление было посвящено украино-болгарским связям в общеисторическом контексте, а в рамках проекта «Украина Incognitа», осуществляемого редакцией «Дня», она затронула темы, связанные с международным положением Украины, её внутриполитической проблематикой, поиском идентичности, приоритетами и перспективами. Естественно, что в выступлении прозвучала и тема отечественной журналистики, её задач и стандартов.

Журналистам «Бессарабии.UA», с любезного согласия гостьи, после презентации удалось продолжить разговор о профессиональных делах. Он был недолгим ввиду плотности мероприятий, запланированных организаторами, но познавательным и полезным, что особенно порадовало в преддверии приближавшегося Дня журналиста. А перед началом презентации мы увидели разложенные на спинках стульев экземпляры свежего номера «Дня» и были приятно удивлены объёмом и оформлением газеты. Если быть откровеннее, то мы испытали нечто, похожее на смесь жгучей зависти и нежности одновременно. Надо же, сюрприз из прошлого, почти раритетная газета! Всеукраинская, ежедневная, полноцветная. 32 страницы! Кажется, таких уже не осталось. Элегантная вёрстка, броские заголовки, выразительные фотоснимки. Тираж 90 тысяч, – достаточно впечатляющий по нынешним временам. Многие, погрузившись по уши в интернет-пространство, отвыкли от качественных печатных изданий, хотя подсознательно нуждаются в них, осознавая преимущества неторопливого вдумчивого чтения, сопряжённого с удовольствием от прочитанного.

Читать-то есть что! Достаточно простого перечисления заголовков, чтобы оценить тематический диапазон номера: «Дві сторони одної мрії» – изобретательно обыгранное в заглавии содержание пресс-конференции Президента из ангара самолётостроительного концерна «Антонов»; «Виклик на виріст» – о «походе» на олигархат; «Закручування гайок триває» – о законодательных инициативах Госдумы РФ; «Спадщина для нового міністра економіки» – выкладки Богдана Данилишина в жанре финансово-хозяйственного обзора. «Оживлення Тарутинського степу» – очень близкая бессарабцам тема. Большой блок публикаций по культуре: «Сергій Іванов. Завжди 48…», запомнившийся по образу Лариосика из «Дней Турбиных; «Музика під час пандемії», «Відтінки культурного життя». В том числе другие любопытные публикации: от статей по истории, событий за рубежом и визита принца Чарльза в Северную Ирландию до открытия в Киеве памятника австрийскому эрцгерцогу Вильгельму фон Габсбургу, воевавшему за Украину под псевдонимом Василя Вишиваного, чья жизнь оборвалась в застенках НКВД в 1945 году.

– Лариса Алексеевна, как вам удалось сберечь первозданный, печатный вариант газеты? Сегодня это нечто уникальное…

– Взагалі-то друкований вигляд газета має раз на тиждень, а по п’ятницях, – в якості тижневого підсумку. В інші дні – варіант електронний.

– Что ж, это тоже утешительный факт. Некоторые забыли, когда последний раз газету не то что читали, а просто держали в руках. И всё же: как редакция существует?

– У нас є акціонерне товариство, і ми так чи інакше маємо кошти від власників. Вони вирішили наперед, «на виріст» (була така домовленість), що газета «День» – це «національне надбання», «национальное достояние». І допоки маємо цей статус, закликаємо і будемо закликати наших українців передплачувати видання.

Я завжди казала, що є газети двох типів. Перший: газети, як стовпи для оголошень, це дуже зручно. Кожен щось написав, прийшов і наліпив. От тобі плюралізм, відкритість, транспарентність і ще купа слів.

Я завжди була проти хибного (російською «ложного») плюралізму, – справжнього в нас ніколи не було. Виходить певний одіозний персонаж зі штабу, щось там потрібне йому озвучує… Чому я повинна гратися в цей нібито плюралізм? Газеті необхідно мати свої принципи, об’єктивне уявлення про модель розвитку суспільства, своє конкретне бачення. Наскільки могли, ми це бачення відстоювали, формуючи видання іншого, другого типу – дерева, яке живиться соками землі і тягнеться в небо, до ідеалів. Заради спрямованості в майбутнє треба мати коріння.

Пам’ятаю, у київській «Могилянці» приходив якийсь тренінг. Приїхали добрі люди з Заходу наставляти, як жити в нових умовах, й багато говорили про професійний кодекс Бі-Бі-Сі. Тоді я висловила, можливо, для багатьох сакраментальну, але й досі актуальну думку: «Перш, ніж створити Бі-Бі-Сі, потрібно було створити Британію». Потім ми зустрічалися з директором однієї зі служб корпорації. На моє пряме запитання, що було спочатку, він дещо ухильно відповів: “Ну, звичайно, Бі-Бі-Сі народилася з духу Британії».

На мій погляд, точніше було б сказати «з тіла Британії, із ресурсів Британії». Тобто спочатку треба собі щось уявити, створити, застановити, а потім експериментувати із плюралізмом, застосовуючи високі журналістські стандарти.

Я ніколи не думала, що українці – не інтелектуальна нація, що ми нездатні створити міцну державу. Але ми, напевно, збилися зі шляху й пішли у напрямку імітації державотворення. Від того дуже багато співвітчизників підтримали цю імітацію. А вітчизняна журналістика була, емоційно кажучи, включена в створення «потёмкинских деревень». Ніби і своя держава, а наділа щось не те. Відчуваєш, що в одязі є незручність.

Ми намагаємося цю візію, це бачення застановити. Ми спеціально створили двотомник «Екстракт-150», а потім продовжили цю серію видань, відібравши туди свої кращі тексти. Не заради самоствердження, а заради історичного просвітництва. Важливі проблеми українства заморожені, вони не розвивалися, а коли прийшла незалежність і з’явився шанс, розморозилися старі віруси.

На жаль, деякі багатообіцяючі тенденції розвитку були загублені, тому що в нас з’явилося таке явище, як олігархат. Це що? Це, перш за все, монополія, це дуже шкідливе утворення, яке за цей час випотрошило всі ресурси України, нічого не створило, і тепер всі шукають п’ятого кута і винних. Винні є поіменно, ситуація має лице, у зв’язку з чим ми виступали дуже гостро проти обрання Кучми на другий термін. Кучма ж не був сам по собі, за ним стояла Росія і військово-промисловий комплекс Росії, успадкований від Радянського Союзу. Було створено коло, наділене ресурсами, і, маючи до сьогодні це коло, непохитне, на чолі Кучми і Пінчука, медіа їх бояться. Всі погані, а Пінчук хороший. Хто це сказав? Яценюк. «Вікторе, все в порядку. Ти під захистом демократичних сил». Пінчук – супер, меценат, класний. Звичайне підлабузництво вкидається в медіапростір. На жаль, ми маємо прекрасного північного сусіда, який чудово розуміє ці проблеми, бо сам бере участь в їх створенні.

– А какие отношения с олигархатом сложились у журналистики в целом? На ваш взгляд?

– Більшість журналістів з різних причин – хто добровільно, хто через конформістську позицію – подався до обслуговування. Найбільш талановиті робили вигляд дуже незалежних, але все одно обслуговували. Тому, що не було іншого бачення  або інших можливостей. Це все дуже драматична історія. Я скажу, що для вільної журналістики в Україні немає ніяких підстав, у першу чергу економічних. Я теж хотіла б сказати, що я абсолютно вільна, але це не так, тут є нюанси. По-перше, я постійно повинна мати на увазі інтереси моїх журналістів, тобто що я можу собі дозволити у відносинах із зовнішнім світом, щоби не зашкодити колегам. Але, розумієте, з іншого боку, ми в деяких речах надвільні, тому що редакція не бере участь в якихось розкладах, нас це не обходить. Ми створюємо перспективу, а олігархів ніяка перспектива, окрім самозбереження і подальшого збагачення, не цікавить, тому й нами вони не цікавляться.

На початку 90-х колосальну роль в тому, щоби вийти з Союзу, відіграв Рух. Але далі почалася руйнація: в своїй національно-визвольній боротьбі вони вчасно не зупинилися. Назустріч пропозиції Кравчука Чорновіл мав би сформувати уряд – перший паросток національної єдності. Але їм зручно було боротися й далі.

– У нас уже нет региональной журналистики. Скончалась.

– Ну так ось це і є наслідком. Якщо говорили про роздержавлення ЗМІ, то до кого вони мали потрапити? Тільки до тих, в кого є ресурси. А в кого вони є? Отож.

– К слову, как вы относитесь к результатам этого разгосударствления?

– Якщо немає хороших результатів, то, звісно, негативно. Треба було передбачити гарантовану підтримку преси. Бідні люди, які змушені вибирати між пакетом молока і газетою, куплять молоко. Тим більше, що Інтернет дає досить «халяви».

В Україні розгорнулися дуже складні процеси, які потрібно не боятись хоча б осмислювати. Ми не можемо вирішити їх одночасно, я теж не впевнена, що наші рецепти всім підходять. Але всі роки ми шукаємо співпраці, скажімо, з регіональними лідерами. До речі, ви питали, хто і як нас фінансує. Так от, ми створювали безліч проектів, які в принципі принесли комерційний успіх. Той же книжковий проект. Він фінансується не з тіла газети, а окремим рядком від людей, які розуміють необхідність цього, – як Олександр Юрков, ваш Віктор Куртєв.

Маршрут номер один – це єдність. Це гасло для великих і малих міст України, тому що вся Україна напитана великою історією. Зігріти всю країну, дійти, розтерти, як дитину від морозу, допомогти людям повірити в себе, зміцнити тих, хто є слабким… Хтось має цим займатися!

– Лариса Алексеевна, вы верите в будущее печатной прессы или оно проблематично?

– Воно пов’язане з баченням нашої країни. Я вже говорила, що моє бачення України – це Британія слов’янського світу з тим британським, що нам підходить. Окрема частина – друкована преса, це кав’ярні, кафе, чайні, де люди сидять, спілкуються, читають газети, де старі люди мають про що поговорити. Як і у Парижі, Відні. А там, де всюди культура попси заниженого стандарту, – там такі собі інформаційні «забігайлівки». Преса – це бутікова культура, культура розвинутих суспільств. Якщо в нас не буде розвиватися суспільство, не буде і паперової преси.

– Так это же замкнутый круг! Может быть, начать с культуры чтения, с газет? Зачем подстраиваться под такое общество?

– На жаль, ми не бачимо своїх представників у законодавчий владі, аби щось змінилося. Між тим влада отримала свого колосального виборця завдяки спрощенню. Суспільство не працювало, щоб піднятися вгору, а вони спустилися до нього вниз. Там і зустрілися.

Но вы же держитесь, Лариса Алексеевна, надеетесь преодолеть невостребованность?

– Я не серійної якості, я така була ще в радянський час, коли мені пропонували депутатство  в ВР СРСР, а я відмовилася. Я бачила свій шлях.

Змін не боюся. Я хочу працювати, щоб майбутнє було кращим, – таким, як я його бачу. «Британія слов’янського світу» звучить дуже екзотично, але за цією формулою – синергія регіонів. Тож потрібно працювати і не думати, що ми нездатні.

– Согласны. Надеемся, что вы сдержите своё обещание приехать в Бессарабию осенью. Будем рады новой встрече.

 

Именитой гостье вопросы задавали Николай Кривцов, Наталья Ожогова, Алена Ходарченко, Наталья Грищенко.