З автором нижчевикладеної статті я, редактор, познайомився ще за рік до виходу в світ першого номеру нашої газети. Він відвідував українську частину Бессарабії з ознайомчою метою, тому деякий час довелось бути в якості консультанта. Візит гостя зі Львова вилився в ряд його публікацій, що знайшли тоді своє місце й на сторінках газети «Співрозмовник Ізмаїла», а зараз вже й в нашому виданні. На прохання гостя два тижні тому надіслав на його адресу 7-8 останніх випусків газети, які б мали потрапити на очі відвідувачів однієї з бібліотек Західної України. Майже миттєво прийняв подяку за це, а потім, одразу – ще й такий змістовний, надихаючий на нові звершення допис:
Скажемо відверто: не так вже й просто зробити цікавою газету великого міста. Такого, як Ізмаїл. Газету великого багатонаціонального регіону. Люди в Буджаку живуть різні, у них різноманітніші читацькі смаки і уподобання. І все ж колектив вибрав один із найкращих варіантів — спробував поєднати населення краю саме у своїй багатоманітності. І це вийшло непогано. Газета «Бессарабія.UA» з перших днів є не лише максимально інформативною, але й напрочуд світлою, оптимістичною.
Навіть назви статей колоритні, вони зацікавлюють, мотивують, надихають. Скажімо: «Ізмаїл — місто життєствердне». «Мое сердце принадлежит народу», «Можливість потрапити на сторінки газети є у кожного», «О юбке-шотландке и украинской вышиванке», «Дорога вина и вкуса пройдет через Бессарабию», «Сокіл» («Джура») — на зльоті», «Когда музыка сильнее войны». Назви провокують настільки, що хочеться відразу розгорнути газету та прочитати той матеріал. Навіть окрема фраза з тієї чи іншої статті може здатися новою й цінною. Скажімо: «поняття пограниччя повинно бути переосмислено…» Підписуюсь під нею!
Прокидається й професійний інтерес, коли йдеться про якраві культурні досягнення народних умільців: «Душа, воплощенная в иконе», «Мисткиня з Донбасу», тощо. Пошкодував, що не зміг бути на виставці чудового художника Михайла Пейкова, про якого прочитав в матеріалі «Край, що Бессарабією зветься».
Що найбільше кидається у вічі? Незвичними для галицького вуха є назви і тематика деяких статей. Скажімо: «Килийцы пытаются восстановить турецкий колодец XV века». Ого… така, значить, географічна цікавинка? Або: «Дунайка косяком пошла, а у рыбаков руки уже связаны». Перша стаття цікава для краєзнавців та істориків. Друга – для тих галичан, які є фанатами рибної ловлі. А ще для тих, хто хоче краще розібратися в економіці придунайського краю. Вражають і деякі факти. Скажімо, в статті Миколи Григораша з Рені «От краеведческой комнаты до сельского музея» йшлося про те, що під час голоду 1946-1947 років в селі Котловина понад 60% населення вимерло… Про цей голод галичани теж добре знають, але не думали, що на півдні був такий високий процент втрат. Інколи ще якась деталь кинеться у вічі. Скажімо, десь є згадка, що українські літаки скидали бомби на Луганськ. У львівській газеті такого точно не прочитаєш! Бо згаданий факт не відповідає дійсності. Були артобстріли, були й людські жертви, але ж це не килимові бомбардування, якими Росія «щедро» упокорювала Грозний. Термінологія в журналістиці має велике значення, і російські пропагандисти про це добре знають! Але ми в жодному разі не повинні допомагати агресору. А от матеріали про святкування в Ізмаїлі 9 травня і матеріали про нинішню війну на Донбасі непогано поєднуються. Все збалансовано.
Знову й знову гріють серце статті на національну тематику: це вже вищезгадана «Людмила Базаджи: Мое сердце принадлежит народу», «Албанцы Измаила встречали гостей», «Сохранность культуры евреев зависит от активности их общин», «Первый сольный концерт Олеси Кичук», «Дунайська Січ» збирає друзів» та багато інших. Розумію киянку Оксану Левкову, яка в захваті від своєї поїздки на Дунай! Пропонує молоді більше контактувати і говорить про спільні проекти. Не повірите, але є чимало галичан, які «кайфують» від поліетнічності. Навіть трохи заздрять мешканцям Буджака. Це ж можна було б сидіти в якомусь залі і слухати спів Олесі Кічук. Українські пісні, болгарські, англійські, французькі… У нас подібне поєднання трапляється дуже рідко. А тут практично кожен концерт і багатомовний, і полікультурний. Поза сумнівом, саме Буджак і є найбільш багатонаціональним регіоном України! І її найкращим експериментальним майданчиком. Навіть в анексованому Криму не було такого розмаїття. Там все крутилося навколо трьох народів: росіян, українців та кримських татар. На Закарпатті – навколо українців та угорців. На Буковині – навколо українців та румунів. У Львові – українців і людей російської культури. Ну, ще інколи про місцевих поляків згадували. А Бессарабія мовно і культурно багатша навіть від Швейцарії! Українці, росіяни, молдавани, болгари, гагаузи, албанці, росіяни-старообрядці… І всі ці народи контактують, взаємодіють, культурно збагачуються. Сам Бог велів використати цю поліетнічність з користю для мешканців краю. Думаю, з часом це вплине на якість туристичного бізнесу. Приїжджі швидко закохуються у цей благодатний край.
А ще вразив факт фінансового внеску пенсіонера, колишнього редактора «Собеседника Измаила» Миколи Кривцова на відбудову найголовнішого французького храму – Собору Паризької Богоматері. Авторка статті «Не спрашивай, по ком звонит колокол» Наталя Мессойліді про це пише з гумором: «Николай Кривцов хоть и не бывал во французской столице, но галломан еще тот. А теперь имеет зятя и внука с французскими корнями…». Пояснення зрозуміле, але я «мотаю на вус», фіксую в блокноті інформацію про шляхетний вчинок мешканця Ізмаїлу. До речі, саме зі сторінок «Бессарабії» вперше почув про культурницьку допомогу українських громадян французам. І це мешканці Придунайського краю! Символічно? Думаю, так.
Із задоволенням прочитав інтерв’ю з колишньою луганчанкою Світланою Баско. Світлана Вікторівна також, як і я свого часу, порівнює два регіони. І робить певні висновки. Згоден з нею. Десь так і є: Бессарабія культурніша, якщо порівнювати з Донбасом, крайнім сходом України. Після початку війни я був там із десяток разів. А причини різниці в рівнях культури дві – зашкалююча багатонаціональність Придунайського краю та міцніша прив’язка людей до землі. В Буджаку більше селян (а не робітників та шахтарів, відірваних від рідних місць); до того ж, від Дунаю далеченько до «русского мира». Старообрядці не рахуються – вони самі від нього тікали кілька століть тому. Ця віддаленість і рятує. Тому й пише пані Світлана: «У нас там такого нет… Местные татары уже называют своих детей на русский манер. Чтобы не отличаться. Да, в своей общине, может, и берегут родовые традиции, но находясь среди людей, общаются только на русском. А здесь гордятся своими корнями, здесь берегут свой язык, не стыдятся своей национальности! Здесь уступают место, здесь учтивы… Как другая страна! Почему так?» Бачите? Людина з протилежного боку України оцінила існуючий позитив. Значить, треба берегти його.
До речі, прочитавши великий і насичений фактами матеріал про Світлану Баско, відомий львівський фізик Роман Михайлович Пляцко нагадав давню цитату члена-кореспондета Петербурзької академії наук з 1875 року Олександра Потебні. Той у праці «Мысль и язык» (1862) обгрунтував важливість для прогресу суспільства повноцінного функціонування усіх національних мов. Він відзначив, що усяка денаціоналізація у духовній сфері неминуче веде до морального виродження і зниження рівня мислення, що за кожною національною мовою стоїть певна система засобів мислення. Саме Потебні належать слова: «Розглядаючи мови, як глибоко відмінні системи засобів мислення, ми можемо очікувати від прогнозованої в майбутньому заміни різних мов однією загальнолюдською – лише зниження рівня думки».
А що тепер агресор робить в анексованому Криму і на окупованій частині Донбасу? Вивіски українські у спішному порядку позаміняв на російські. Не кажу вже про мову викладання. Немає зараз там ані української, ані кримсько-татарської. Довго панькатися з мовами меншин Росія не буде. Поцікавтеся, що зараз робиться в Татарстані, Мордовії, Удмуртії, Республіці Комі?
Ось чому Придунав’я треба конче зберегти в українській системі координат. Мені здається, що журналістською колектив газети «Бессарабія.UA» з цією місією справляється непогано. Редакція тримає руку на пульсі рідного краю і саме тому робить вагомий внесок у всеукраїнську справу.