Правду кажуть: істинному таланту тісно в межах однієї професії. Мій співрозмовник – Іван Трифонович Русєв, доктор біологічних наук, відомий далеко за межами України вчений, захисник природи, громадський діяч, журналіст, фотограф і просто цікава людина, яка власним прикладом вчить любити та оберігати усе живе.

– Іване Трифоновичу, більшість людей знає Вас як ученого з Одеси. Звідки Ви родом, ким були Ваші батьки? Розкажіть про свою сім’ю.

– Родом я з дуже красивого села Дмитрівка Татарбунарського району, яке раніше, і ось зараз знову, називається Дельжілер. Воно розташоване в долині річки Бакчаклія, яка, на жаль, зникла як і багато інших малих річок. Народився я в кінці зими і, як говорила мама, в сорочці, яка й до сьогодні, мабуть, в якійсь мірі захищає мене. Мої батьки – прості трудівники. Мати мала чотири класи освіти, але дуже багато знала і була мудрою жінкою. Працювала вона в райспоживспілці, а потім в колгоспному кіоску, де продавала овочі. Батько керував майстернями, що обробляли деревину. В юності на бричці він їздив в Арцизький район, де в одній з німецьких колоній вивчав столярну справу. Я пам’ятаю виготовлений батьком стіл, який був у нашому домі …

Сім’я у нас була велика: два брати і дві сестри. Ми так виховувалися, що головним для нас було – повага до батьків і праця. Батьки дуже хотіли, щоб ми вчилися. Прийшов час – усі діти вилетіли з гнізда і здобули вищу освіту. Я залишився в місті. Воно, звичайно, вабить, як і будь-яку цивілізовану людину, до якихось культурних явищ, але я не можу там довго знаходитися – нудно. Мене тягне в природу.

– Ви – вчений і природозахисник. Ким Ви стали швидше і коли почався цей шлях?

– Напевно, все-таки раніше я став природозахисником. Ще в 80-му році, коли був студентом, мій викладач доручив мені виступити на телебаченні з тими даними, які я зібрав. Йшлося про дуже цінні заплавні луки в дельті Дністра, які важливо було зберегти. Тоді я подумав, що до мене можуть прислухатися і усвідомив, що стаю на шлях захисника природи.

Передумовою також було і те, що в університеті нас залучали до різних рейдів, пов’язаних з охороною природи. Можу точно сказати, що в студентські роки я ставав насамперед природо-

охоронцем. Коли я навчався на другому курсі, студентам, які хотіли займатися наукою, запропонували новацію: вони могли вільно відвідувати лекції. Мені пощастило, я потрапив у трійку цих студентів. Як і всі, я здавав заліки та іспити, але, окрім цього, почав  досліджувати природу Дністра, писати статті.

Ключовим моментом стало те, що я, як учений, потрапив у 1982 році на Аральське море. Там я повинен був вести моніторинг довкілля з точки зору пошуку збудників чуми. Аральське море вмирало через різке скорочення стоку річок Сирдар’ї і Амудар’ї, піщані і сольові бурі змушували людей їхати, ця катастрофа спонукала мене до природоохоронної діяльності. Тоді я зрозумів, що наука сама по собі нікому не потрібна, бо повинна бути прикладною в охороні природи. Немає сенсу вивчати і зберігати знання на полицях, коли можуть зникнути цілі екосистеми. Напевне, становлення мене як науковця і захисника природи – це були паралельні процеси.

– Наприкінці 2015 року Ви почали працювати в національному природному парку «Тузлівські лимани». Два роки Ви очолювали цю установу. Що, будучи керівником, Ви планували зробити і чи вдалося реалізувати заплановане?

– Так, 2015 рік став для мене вирішальним у плані кардинальної зміни діяльності. Я займався в основному наукою, досліджував дику природу, писав статті, але будучи по суті і природозахисником, я мріяв коли-небудь працювати в національному парку. Я брав участь у створенні нацпарків «Нижньодністровського» і «Тузлівські лимани». На Дністрі мафія не пускала мене. А в ситуації з «Тузлівськими лиманами» міністерство розуміло, що в Парку накопичилося багато проблем, і запропонувало мені очолити його. Для мене «Тузловські лимани» були відомі в загальних рисах, але далекі за відчуттями. Я відчував Дністер, Полісся, пустелю, де я працював. А ось такі піщані пересипи нашого краю були для мене далекі. Я ризикнув. Адже у людини одне життя, і якщо випадає шанс, потрібно його використовувати. Мені поставили одну умову – завершити «Проект організації території …», а я поставив дві умови: сам формую команду і два роки працював як керівник, щоб показати якийсь результат.

Усе пішло трохи не так. Я недооцінював ситуацію, гадаючи, що зі своїм досвідом зможу переламати хребет корупції, але не судилося. І до сих пір не вдається, хоча, звичайно, якісь успіхи є. Але і міністерські чиновники недооцінили мене. Вони гадали, що призначивши мене, представника громадськості, зможуть зловити в якусь пастку. Але команда сформувалася і ми працюємо максимально відкрито, показуючи, що ми робимо, для чого, куди рухаємося. Це вірна стратегія.

Після двох років роботи в Парку на посаді керівника я вирішив передати управління своєму заступнику – Ірині Вихристюк, а сам очолив науково-дослідний відділ.

– Охарактеризуйте, будь ласка, важливість Парку декількома словами. Яка з його функцій найвагоміша?

– Найголовніша функція Парку – підтримка біосферних процесів. Якщо унікальні екосистеми нацпарку з тисячами видів тварин і рослин будуть збережені, то всі екологічні процеси відбуватимуться природно і нормально. Це забезпечить чисте повітря, рибу та інші ресурси для місцевих жителів. За цієї умови розвиватимуться рекреація та туризм.

– Як змінилося навколишнє середовище в Татарбунарському районі за той час, як ви спостерігаєте за ним?

– Я почав спостерігати за навколишнім середовищем ще з дитинства. Коли я був у 4-5 класі, дуже полюбив риболовлю. Міг прокинутися о четвертій годині ранку і побігти на водосховище, де цілий день стояв з вудкою. Ще я їздив багато на велосипеді, милувався природою. Навколо було багато лісосмуг. Мій дідусь Іван був бригадиром по насадженню лісосмуг в середині 50-х років, і мені було боляче дивитися, як вони зникають.

Я також пам’ятаю, як мене вразило обприскування всього, що було навколо мого будинку. З літаків поля обприскували хімічними речовинами, і навряд чи вони були безпечні для довкілля. Тоді я зрозумів, що це негативно вплине на стан природи. Я бачив багато птахів на прибережних територіях, які були досить широкими і дозволяли багатьом тваринам жити там. Зараз цих прибережних смуг майже немає.

Найголовніше – це, звичайно, озеро Сасик. Цей величезний унікальний лиман, відомий у всьому Радянському Союзі, мав великий запас риби, лікувальної грязі. Сюди на відпочинок і лікування приїжджало щорічно багато людей. І коли Сасик почали віддамбовувати, я згадав Аральск і зрозумів, що з нашою водоймою буде відбуватися щось недобре. Я почав збирати матеріали і згодом написав  книгу про Сасик, а потім ще одну. Розумів, що Сасик гублять. До сих пір, на жаль, він і жителі навколишніх сіл потерпають від бездумного втручання людей у ​​природу.

– Багато людей стежать за подіями в НПП «Тузловські лимани», бачать Вашу безкомпромісну боротьбу з браконьєрами і на території Парку, і в судах. З яких джерел Ви черпаєте силу і натхнення?

– Я з дитинства люблю природу і особливо птахів, які є найвищим проявом екосистеми, вершиною піраміди. Коли я бачу птахів, я заряджаюсь, отримую багато енергії. Особливо, якщо я бачу рідкісні екземпляри. Перебуваючи на природі, я дуже змінююся: у мене прекрасний настрій, я веселий, балакучий. Головне джерело сил – це природа. Ще одне – це рідна їжа і напої. Я вважаю, що гарне вино за умови розумного споживання – це ліки для людини.

– Оскільки Ви вже згадали про птахів, то скільки пернатих Ви врятували від загибелі? Може, якийсь особливий випадок запам’ятався?

– На Дністрі, коли я був студентом і потім, коли вже був вченим, я організовував експедиції для дітей. Всього їх було близько двадцяти. Разом із хлопцями ми ходили на рейди, особливо в період полювання. Ми знаходили вбитих птахів, складали акти і зверталися до суду. Перший з них відбувся 30 років тому. Тоді це стосувалося вбитих пеліканів. Виграти суд не вдалося, але ми показали, що за права пернатих можна боротися.

Якщо говорити про те, що вдалося, то на Дністрі є Карагольська затока, де за рахунок згінно-нагінних явищ мілководні ділянки періодично заливаються. На цьому місці одна велика компанія хотіла створити рибоводні ставки. Для цього необхідно було побудувати десятки кілометрів дамб. Одеським екологам, серед яких був і я, вдалося зупинити реалізацію цієї ідеї, що дозволило зберегти цю природну територію, де літають такі рідкісні птахи, як коровайка, косар і інші.

Сумно, що незважаючи на величезні зусилля, які ми з друзями докладали протягом 30 років, екологічний баланс Дністра порушений, птахи страждають через дефіцит води, який виникає через греблі Дністровської ГЕС. Вважаю, що тут я недопрацював, потрібно було жорсткіше боротися.

– Якщо говорити про улюблене місце, маючи на увазі конкретну точку на карті, то де воно?

– Останній рік я багато про це думав і зупинився на «Тузлівській Амазонії» –  мальовничому куточку на території НПП «Тузлівські лимани». Я знаю місця, де багато птахів, але туди або важко добиратися, або там не той «набір» птахів, або не той запах. У цьому ж місці є все. Останні два місяці я бував там дуже часто і щоразу ніби народжувався знову. Там настільки цікаво, що я з самого ранку і до пізньої ночі ходив би там, спостерігав за птахами і писав. Більше мені нічого не треба.

– Багато хто знає Вас саме завдяки щоденним публікаціям у «Фейсбуці», в яких Ви розповідаєте про те, що бачите і що захищаєте. Що спонукає Вас робити це?

– З юності в мене так заведено: якщо я щось досліджував, дізнався, то обов’язково повинен розповісти про це, адже дуже важливо донести іншим інформацію про крихкий світ природи. Так і тепер: все, що я дізнався, побачив чи сфотографував як вчений, журналіст або природоохоронець, я повинен розказати, показати людям, щоб воно не померло. Може, інформація зачепить чиюсь душу, змусить задуматися. Для мене це важливо.

Те, що я писав упродовж  двох років, будучи керівником Парку, я хочу узагальнити в книзі під назвою «Календар боротьби за корону Посейдона».

– Іване Трифоновичу, Ви як науковець багато часу проводите в експедиціях, роз’їздах, часто не буваєте вдома. Як природоохоронець ризикуєте власним життям, борючись із браконьєрами. Сім’я з розумінням ставиться до Вашої роботи, підтримує Вас?

– Питання непросте. Коли я одружився, то запропонував дружині поїхати в якийсь заповідник, але вона не захотіла, вважаючи за краще жити в місті. Я «пригальмував» свої бажання. Пізніше мені пропонували очолити Дунайський біосферний заповідник. У нас були маленькі діти, сім’я не погоджувалася на переїзд і я відмовився. Але моя дружина дала мені величезну можливість займатися наукою і улюбленою роботою. Якби вона не сиділа з дітьми, не виховувала їх і не розуміла, чим я займаюся, в мене нічого б не вийшло.

Іноді я їхав в експедиції на 2-3 місяці, писав листи з пустелі, які приходили пізніше, ніж я повертався додому. Було дуже складно. Але коли я був удома, то завжди брав дітей з собою: на велосипедах, пішки, на каяках ми проводили час на природі. Мої діти знають, що таке природа та її захист – вони багато разів брали участь і в експедиціях, і в різних пікетах. Їх у мене троє, жоден з них не обрав професію природоохоронця. Але я певен, що саме такими вони є.

Моя сім’я – надійний тил, що дозволив мені стати самим собою.

– Яким Ви бачите майбутнє України?

– Україна – моя рідна країна. Я пишаюся тим, що Бог наділив нас, українців, абсолютно всім, починаючи від Чорного моря, Криму і закінчуючи Карпатами та Поліссям. І пишаюся тим, що народився саме тут. Вірю, що Україна має величезний потенціал: природний і людський. Якби за часів Радянського Союзу мільйони людей не загинули в таборах ГУЛАГу, не були знищені комуністичною системою, генетичний потенціал української нації був би одним з найперспективніших. Ми вирвалися з цієї системи і зараз відновлюємося.

Зі своїми синами я брав участь в революційних процесах нашої країни. Розумію, що еволюційний шлях можливий, але він може тривати роками, століттями й тисячоліттями, а життя минає. Я відчував, що міг бути корисним, допомогти сьогодні і тому вийшов на Майдан. Коли я побачив тисячі людей, які були єдині, зрозумів, що ці хлопці не здадуть Україну. Вона має величезний потенціал і велике майбутнє. Україна буде однією з передових країн по туризму – у нас є що подивитися, а також в аграрному напрямку, рибопромисловому, і як транспортний коридор – ми знаходимося в центрі Європи.

– Що є Вашим хобі?

– Мені дуже пощастило: моя професія і хобі завжди разом. Я дуже люблю природу і люблю фотографувати. Фотоапарат у мене був з юності. У студентські роки ми працювали на полі, де сільські діти трудилися на току по 20 годин на добу. Коли зарплата в середньому була 130-140 рублів, ми отримували 300. За зароблені на полі гроші я купив собі фотоснайпер, відеокамеру, і дуже багато знімав. Я не можу перебувати на природі без можливості фіксувати побачене. Моє хобі – фотографія.

– Чи вважаєте Ви себе щасливою людиною?

– Так. Якби була можливість прожити життя спочатку, я нічого не змінював би. Всевишній дав мені декілька випробувань, коли необхідно було визначитися, з ким ти і куди йдеш. Перше випробування – це Аральське море. Ця екологічна катастрофа, про яку я намагався говорити і писати. Її приховували. Людей, які виїжджали звідти, розселяли, щоб вони мовчали. Ця ситуація зробила переворот у моїй свідомості. Розумію, що це було випробування.

Потім, коли на Дністрі ми створювали національний парк, нам погрожували. Але ми не відступили і пройшли це випробування, ставши сильнішими.

Пізніше я був депутатом Одеської обласної ради, очолював екологічну комісію. У той час з’явився величезний проект, що передбачав будівництво нафтового терміналу. Усі документи повинні були проходити через нашу комісію. Хлопці в шкіряних куртках прагнули будь-якою ціною отримати погодження проекту: намагалися підкупити, погрожували, пропонували оплатити видавництво моєї книги… У такій ситуації, коли у тебе  на прийняття рішення є кілька секунд, формується характер. Ці випробування гартували мене і я готовий нести свій хрест.

– Про що мріє Іван Русєв?

– Я мрію, щоб у нашій країні запанував порядок, щоб люди гідно жили, щоб у бессарабській частині України більше було об’єктів природно-заповідного фонду. Щоб те, що дано нам Богом, ми не знищили як дикуни, а зберегли як цивілізовані люди.

– Іване Трифоновичу, з нагоди Вашого ювілею хочеться побажати Вам міцного здоров’я, сімейного благополуччя, нових відкриттів, творчих успіхів та процвітання Парку, в якому Ви працюєте. І нехай Ваші мрії здійсняться!