У кожного солдата АТО своя історія, і, на жаль, ми  не можемо розповісти їх всі, тому до Дня Захисника України я зібрав для вас деякі факти про незвичайного вчителя історії з позивним «Богун», який  захищав і досі захищає  українську  землю на сході нашої держави.  

Ветерани АТО неохоче розповідають на публіці про те, що їм довелося пережити на війні. Деякі речі розповідати страшно, інші – боляче, часом – соромно. Але іноді вони все ж таки розповідають. Про те, що врізалось у пам’ять, залишивши в душі слід назавжди. Про своїх побратимів, які не повернулися додому. Розповідають, ретельно добираючи слова. Без емоцій. Історії, які раніше ми тільки в книжках читали та бачили у фільмах про Другу світову війну. Тепер вони — з нашого сьогодення. І сприймаються вже інакше.

Та все ж таки частіше ветерани говорять не про війну, а про те, що було з ними до та після неї. У кожного з них — своя дивовижна історія, яку, можливо, самі вони не вважають такою вже й успішною.

Тоді ще 47-річний вчитель Василь Іванович Журавель, уродженець с. Стара Царичанка Білгород-Дністровського району Одеської області,  на посаді вчителя історії Петропавлівського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. – ДНЗ (ясла-садок)» Саратського району прийшов працювати у серпні 2014 року.

Попрацювавши трохи більше двох місяців,  Василь Іванович вирішив прийняти участь в районному  турі всеукраїнського конкурсу «Учитель року-2015» у номінації «Правознавство», який проходив у листопаді 2014 року.  Саме тут я вперше познайомився з цією Людиною, саме з цього часу для мене відкрилася дивовижна історія Богуна.

Під час проведення відкритого  уроку, перебуваючи в образі діда Панаса, конкурсант Журавель Василь Іванович демонстрував індивідуальний педагогічний почерк, свою професійну майстерність, креативність, використовуючи інноваційні технології навчання, сучасні інтерактивні методи роботи, багату наочність, мультимедійну презентацію. Тоді він довів, що є творчою особистістю зі своїм неповторним учительським іміджем.  Чесно кажучи, тоді я дуже зрадів, що до Саратського району переїхав педагог з солідним стажем та вагомими освітянськими здобутками.

Закінчивши історичний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова у 1992 році, Журавель В.І. одразу ж пішов працювати в школу. Спочатку це були заклади освіти рідного Білгород-Дністровського району, а потім разом із родиною переїхав на Донбас, де вчителював останні 15 років.

За своє життя встиг попрацювати на посадах вчителя, заступника директора з виховної роботи, заступника директора з навчально-виховної роботи. Неодноразово пропонували посаду директора школи, але Василь Іванович завжди відмовлявся, надаючи перевагу роботі з дітьми. У 2007 році він перемагає у районному турі всеукраїнського конкурсу «Учитель року», який проходив у райцентрі — м. Волноваха,  і заслужено здобуває звання  кращого  вчителя історії та правознавства в районі, за що йому позачергово присвоїли педагогічну категорію «Спеціаліст вищої категорії».

 Останнє місце роботи — Андріївська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Волноваського району  Донецької області,  де 2014 року його й застала війна і він вимушений був залишити свій дім та повернутися на свою малу Батьківщину – Одещину. Не знайшовши роботу в рідному районі, він став на облік як переселенець з Донбасу в Сараті. Саму тут йому запропонували зайняти вакантну посаду вчителя історії в Петропавлівському НВК. Цілий рік Василь Іванович долав відстань у 40 км., їздячи велосипедом у понеділок на роботу до Петропавлівки, і повертаючись у рідну Стару Царичанку в п’ятницю.

Дуже добре пам’ятаю той день, коли до мене, на той час мобілізованого військовослужбовця Саратсько-Татарбунарського об’єднаного районного військового комісаріату, звернувся Василь Іванович. Зателефонувавши, він просив допомоги «оперативно» пройти медичний огляд, оформити всі необхідні мобілізаційні документи, оскільки це був передостанній день останньої (шостої) хвилі мобілізації і він дуже хвилювався, що не встигне. На моє запитання «Чому ви вирішили піти в армію в такий час?», він відповів: «Я не можу більше знаходитися тут, я не можу щодня мирно жити, ходити на роботу… і чути з телевізора про обстріли таких вже рідних для мене Андріївку, Волноваху, Маріуполь…Хто, як не я!» Ці слова я запам’ятав на все життя. Це були слова справжнього вчителя історії, слова справжнього патріота. 

Прийнявши рішення відстоювати інтереси України на фронті, зранку 17 серпня 2015 року він потрапив у райвійськкомат, а вже увечері був в обласному збірному пункті, після якого всіх мобілізованих відвезли на полігон «Широкий лан».

Після проходження 2-тижневої перепідготовки на полігоні, Василь Іванович потрапив у 79 окрему десанту штурмову бригаду, яка виконувала бойові завдання в зоні АТО, та прослужив  у ній 14 місяців.

У червні 2016 року в Мар’їнці мені випала честь тримати її  оборону. Так, одного разу, під час масивних обстрілів, створивши живий коридор із солдат, вивели з підвалу родину (місцева мешканка з дітьми), яка вже декілька тижнів там сиділа. Тільки так, прикриваючи людей від обстрілів своїми тілами, надівши бронежилети, ми могли гарантувати  їм збереження життя та  евакуювати на мирну  територію. Прийняли усіх в нашому бліндажі, напоїли, накормили, – сором’язливо пригадує Василь Іванович. І таких героїчних  випадків було багато.   

Після демобілізації 31 жовтня 2016 року Журавель В.І. повернувся до Петропавлівської школи, придбав собі невеличку хатинку в селі Плахтіївка Саратського району та продовжив займатися улюбленою вчительською справою.

Але ветерани знають: повернутися з війни нелегко. Повернення в мирне життя для бійців є важчим, ніж сама війна. Буває простіше взяти автомат і піти на війну, ніж, прийшовши додому, поставити його на місце. Країна живе в двох паралельних світах: на Сході – війна і смерть, а в інших регіонах – звичайне мирне життя, де війна тільки на телебаченні та новинах. 

Життя Збройним силам України присвятили рідний брат Василя Івановича Павло разом із сином Валерієм, які декілька ротацій провели в зоні АТО/ООС. Донька В.І. Журавля Олеся  в той час поступила на факультет соціології Маріупольського державного університету. Постійно переживаючи за своїх рідних, вже 23 серпня 2017 року Василь Іванович вирішує знов піти на військову службу і підписує контракт із однією з військових частин, розташованих в Сараті.

  Сьогодні у складі 18 окремого батальйону морської піхоти  Богун виконує бойові завдання в зоні проведення ООС в районі с. Гранітне Волноваського району Донецької області.  

Ми вже восьмий місяць тут, на війні. Тут одноманітні, буденні, суворі дні, страшно те, що ти звикаєш до війни…Ми воюємо  за свою землю, щоб не пустити ворога далі. Війна — страшна і підла, історія про Каїна і Авеля не застаріває. Але всенародне підняття патріотичного духу вселяє віру в те, що, нарешті, ми зрозуміли, що разом ми – сила, що вчимося думати самостійно, думати не лише про свою хату, яка скраю, а про Україну, яка одна на всіх, — підсумував Василь Іванович під час телефонної розмови.

А ще у Богуна є мрія – після завершення війни на сході повернутися до Саратського району, повернутися до школи та відкрити шкільний театр.

Василь Іванович Журавель є справжнім сином свого народу, палким патріотом, який у важкий для всієї країни час, не роздумуючи і усвідомлюючи відповідальність перед Батьківщиною і родиною, встав на захист єдиної  та незалежної української держави.

Його доля – це доля багатьох чоловіків, які встали на захист  Вітчизни, нас з вами. Прості українські чоловіки, які виросли в мирний час, працювали на різних посадах і були далекі від думок, що їм теж, як дідам і батькам, прийдеться брати в руки зброю…

Вітаю усіх  боронителів нашої української землі зі святом, із Днем захисника України, і бажаю, перш за все, міцного здоровʼя, незгасаючого бойового духу, належної підтримки від рідних і держави, а також скоріше повернутися додому живими й здоровими. Низький вам уклін! Слава українським воїнам!

Автор: Іван Дудуш