Кривавим сном одкорчилась війна.

Літа зарубцювали давні рани…

Під кулями ворожими сповна

За тишу заплатили ветерани.

За роками вас все меншає в строю.

Змітають злі хвороби і бурани

Завжди у перших лавах, як в бою,

Ви з нами, дорогії ветерани!

У ці дні жителі Саратщини віддають честь та повагу герою Другої світової війни, своєму землякові, підполковнику у відставці, кавалеру чотирьох медалей «За відвагу» і безлічі інших нагород, фронтовику – кулеметнику, чудовій людині і довгожителеві – Олексію Юхимовичу Прокоф'єву.

Сьогодні, 18 квітня, Олексію Юхимовичу виповнюється 95 років. Він як завжди бадьорий і може ще багато розповісти, дати не одну мудру пораду молодому поколінню. Життя Олексія Юхимовича – це майже вікова історія нашого краю, а його доля – приклад, як потрібно жити, не дивлячись на виклики, які людині робить життя.

Олексій Прокоф'єв народився 18 квітня 1925 року в селі Михайлівка Акерманського повіту Румунії, нині Саратського району Одеської області, українець. Його батько – Прокоф'єв Юхим Стратонович, учасник Першої світової війни, мати — Мотрона Яківна. Сім'я була багатодітною: Олексій — старший.

У 1939 році Олексій Юхимович закінчив сім класів румунської школи. В 1940 році вступив у шостий клас української школи. З раннього віку допомагав в селянському господарстві батькові.

У 1944 румуни забрали Олексія на трудові роботи до Румунії. Мобілізовану молодь повели під конвоєм. У місті Кагул був привал з ночівлею на річці Прут. Вночі, коли жандарми заспокоїлися (вони теж втомилися, адже пройшли пішки понад 200 км) і стало темно, Олексій втік в село Тараклія. Через дві доби він дістався додому, в Михайлівку. Вранці батько відвіз сина в діжці в поле, де до 23 серпня йому довелось ховатися і зовсім не з'являтися в селі.

Про ці події та бойовий шлях Олексія Юхимовича Прокоф'єва розповідається в листі за 2005 рік в редакцію газети «Советская новь» від Алли Кіцели, Алла – онучка Олексія Юхимовича. Тоді вона була студенткою Харківського політехнічного університету. Зараз цей лист зберігається в районному музеї.

Серпень 1944 року. Саратський район звільнений від нацистів. Вже 25 серпня 19-річний Олексій був мобілізований і направлений в 1037 стрілецький полк 57 армії третього Українського фронту.
 

Протягом року кулеметник О Є. Прокоф'єв брав участь у бойових діях по країнах Європи.  Скільки ж йому довелося пережити та винести! Бойовий шлях молодшого сержанта Олексія Прокоф'єва, який визволяв міста і села Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Австрії та Чехословаччини, був відзначений чотирма медалями «За отвагу».

Рядки зі спогадів героя:

 «У ході Яссько-Кишинівської операції ми вийшли на румунський кордон в напрямку міста Галац. Далі почалося звільнення Болгарії від німецько-фашистських окупантів. Ми йшли під Плевен, Веден до болгарсько-югославського кордону. Перших, кого ми побачили, —  болгарів в святкових національних костюмах, з квітами і повними кошиками фруктів, які радісно, з піснями нас зустрічали. Болгари говорили: «Ми сьогодні п'яні від вина свободи». Наш шлях тривав.

Наприкінці вересня перейшли Східні Альпи, зайшли в тил німецької оборони м. Чупрія, який був добре укріплений і охоронявся. З першої спроби оволодіти містом не вдалося. Ми потрапили під сильний мінометний вогонь».

У цьому бою Олексій знищив кулеметну точку, а німецький кулеметник  був взятий у полон.

Олексій Юхимович згадував:

«Рано вранці наступного дня ми з боєм увійшли в місто Чупрія. Я побачив, як з горища одного з будинків строчить кулемет по нашій піхоті. Доповів комвзводу. Він тут же дав мені завдання – знищити. Зі своїм кулеметом я непомітно забрався на горище протилежного будинку, вибрав момент, зробив кілька коротких черг. Вогнева точка противника замовкла. Я пішов, подивився: поруч з кулеметом лежав поранений німець.

До вечора місто було звільнено. На другий день я дізнався, що в бою за визволення міста Чупрія загинув мій однополчанин і односельчанин Михайло Трохимович Кваша».

Із спогадів  нашого героя:

«Ми форсували не надто глибоку річку, зайняли плацдарми. Німці двічі намагалися вибити нас із зайнятої позиції, підходили майже впритул, але, не витримавши нашого вогню, розриву гранат, залишали вбитих і відступали. Після того, як ми відбили їх вдруге, пішли в контратаку, переслідуючи відступаючих, і зайняли залізничний вузол і село Підгорець. Ми весь час рухалися вперед, роблячи короткі перепочинки тільки для прийому їжі і нетривалого відпочинку. До нас приєдналися партизани. Доброзичливо, з хлібом-сіллю нас зустрічав югославський народ.

… Штурм Белграда розпочався 17 жовтня. У вуличних боях в обов'язки кулеметника входило перекривати і знищувати вогневі точки. У місті німці стріляли майже з кожного вікна. На кінець дня 19 жовтня Белград був звільнений.

Після звільнення Белграда нас перекинули на звільнення м. Крагуєвац. Ми підійшли до міста. Надійшла команда окопатися. Через деякий час інша – просунутися вперед на сто метрів і знову окопатися. Не встигли ми повністю вирити окопи, як по нашим раніше кинутим окопам німці відкрили артилерійський вогонь. Перерили снарядами всі наші окопи. Коли стемніло, ми увійшли в місто. Основну роботу виконували партизани. Протягом цілої ночі тривала стрілянина, гриміли вибухи гранат. А вранці – жодного пострілу не було чутно. Почалися мирні демонстрації, зустрічі».

У своїх спогадах Олексій Юхимович пише:

«Нам дали триденний відпочинок на підготовку до урочистого маршу. Замполіти проводили свою роботу, розповідаючи нам про те, що є наказ про участь нашої дивізії у параді з нагоди визволення Югославії від німецьких окупантів. Так і сталося. На трибуні стояли маршал Ф.І.Толбухін і Й.Б.Тіто, багато інших воєначальників. Толбухін привітав війська, що брали участь в звільненні Югославії. І.Б.Тіто сказав, що для наших народів звільнення Югославії і Белграда має історичне значення».

Олексій Юхимович завжди згадував про те, як в братських могилах за звільнення Югославії залишилися лежати багато його однополчан, односельців, з якими він разом ріс, навчався, жив поруч. Це – М.Т. Кваша, М.Н. Жигульский, А.Т. Цигульский, В.А. Окулов, їм було по 20 років. Тридцять шість односельчан служили в одному полку. Всі загинули смертю хоробрих.

По даним Книги Пам'яті, де записані всі імена загиблих земляків, на полях битв Другої світової війни залишилися 2612 воїнів Саратщини, з них – 1855 загинули в боях, 946 – пропали безвісти, 11 – померли в шпиталях.

Після звільнення Югославії бойовий шлях привів Прокоф'єва в Будапешт, столицю Угорщини.

За участь в боях з прориву сильної оборони німців в горах Вертешхедьшег, на захід від Будапешта, він був нагороджений другою медаллю «За відвагу». У цьому бою Олексій Прокоф'єв знищив четверо німців, трьох — взяв у полон.

«Було це недалеко від міста Секешфехервар. Зупинилися ми вночі на невеликому хуторі Дюла. Швидко окопалися на околиці, стали чекати німців. Незабаром побачили танк і піхотний підрозділ. Танк їхав по вулиці, а з нього визирав німець і закликав нас здаватися. Я, залишивши кулемет другому номеру, взяв із собою пляшку з запальною сумішшю і протитанкову гранату, забіг за будинок, який знаходився недалеко від вулиці, по якій мав проїхати танк. Дочекавшись моменту, кинув під гусеницю гранату. Прогримів вибух — танк зупинився. Потім я жбурнув пляшку, яка, розбившись об броню, запалила танк. Німецька піхота розбіглася, а танкісти згоріли».

За ці бої Олексій отримав третю медаль «За відвагу»

Виписка з Архіву: «Младшего сержанта Прокофьева А.Е. за то, что он в наступательном бою за село Диола в Венгрии 3.02.1945 года умело руководил в бою за село своими подчиненными, при чем пленил 5 вражеских солдат».

«Після звільнення Угорщини нас терміново перекинули на захід від Братислави, де була організована переправа через Дунай. На лівий берег нас перевезли катери Дунайської флотилії. Після висадки пішли вздовж Дунаю на захід. Наш батальйон під командуванням капітана Гончарова продвинувся вперед кілометрів на п'ятнадцять. Тим часом командир роти, старший лейтенант Проценко прийняв рішення вислати вперед групу з п'яти чоловік, як бойову охорону. У цю групу увійшов я, мій другий номер Зандель і ще три бійця. Очолив групу старший сержант Зацепін. Ми повинні були рухатися в авангарді підрозділу, щоб не натрапити на засідку або заслін противника. Рухаємося ми вп'ятьох уздовж Дунаю і заходимо в одне село. Німців в ньому не виявилося, за словами місцевих жителів, вони пішли ще ввечері. Ми мали намір відпочити, перекусити. В цей час командир нашої групи старший сержант Зацепін вирішив подивитися, що робиться за дамбою. Через хвилину він прибіг і каже: «Хлопці, там німці!» Я вискочив з кулеметом на дамбу і чергою звалив двох німців, (одного смертельно поранив, а другого  поранив у ногу). Ми його допитали. Німець розповів нам, що їх група мала завдання з'ясувати, чи немає в селі радянських солдат. В ході допиту також з'ясувалося, що в селі неподалік знаходиться приблизно взвод автоматників, а також два танки і дві самохідки. Полоненого ми відправили в батальйон, а самі вирішили йти вперед. Не діставшись села, де, за інформацією полоненого, повинні перебувати німці, окопалися. Ввечері до нас підійшла рота, стало веселіше. А коли вночі нас підкріпили ще двома «сорокап'ятками», двома протитанковими рушницями, а також гранатами і пляшками із запальною сумішшю, тут наш настрій ще більше покращав.

Вранці колона німців почала рухатися. Ми очікували, що німці спробують нас скинути з дамби, але вони пішли по шосейній дорозі, що проходила в сімдесяти метрах. Рухалися вони так – попереду йшли танки, за ними самохідки, а вже в хвості піхота. Треба віддати належне артилеристам: вони вміло підпалили танки і самохідки. А потім настала наша черга: щільним вогнем з автоматів і кулеметів піхота була знищена. Ті німці, які залишилися в живих, здалися в полон».

Далі на визвольному шляху О.Ю. Прокоф'єва був Відень. 17 березня 1945 року в наступальному бою за висоту 198 молодший сержант зі своїм відділенням першим опанував висоту. Особисто зі своєї зброї знищив трьох німців. 

Після звільнення Австрії з боями пішли на Чехословаччину. У бою з німцями на південний захід від міста Брно Олексій був поранений, його відправили в шпиталь Братислави. Коли там Олексія роздягли, здивувалися… На його шапці та шинелі було безліч кульових відмітин, а попадання – тільки одне! Олексій Юхимович вважає, що мати була його янголом-охоронцем та сорок святих, у день яких він народився. День Перемоги зустрів у шпиталі.

В червні 1945 року Олексій був учасником параду в м. Клуж (Румунія). Дивізія, де служив О.Ю. Прокоф’єв, була направлена на схід — спочатку в Полтаву, далі – в Азербайджан, Алма-Ату, Красноярськ. На той час вже закінчилася війна з Японією. Далі було навчання в Красноярському училищі бронетанкових військ. Після навчання був направлений до міста Іркутськ, де служив в окремому автомобільному батальйоні ВСВО. 

За ратний і трудовий подвиги нагороджений 4 медалями «За Отвагу», медалями «За взятие Вены», «За победу над Германией», «За освобождение Белграда», орденами Вітчизняної війни першого ступеню та Богдана Хмельницького, медаллю «Ветеран труда».

Свою 95 весну Олексій Юхимович зустрічає в родинному колі. Зараз він живе у своєї доньки Лариси в Харкові. 64 роки  у злагоді він прожив із своєю дружиною Ганною Петрівною, виховали двох прекрасних дітей. Син Борис, який був лікарем, трагічно загинув. У Олексія Юхимовича багато онуків, правнуків. Увагу йому приділяють і в Харкові, де він мешкає з 2018 року, вітають із святами, запрошують на зустрічі.

Вітаємо Олексія Юхимовича з ювілеєм і ми, земляки! Бажаємо здоров’я, довгих і радісних років життя .

В публікації використані та  приведені в хронологічний порядок статті, що публікувалися в різних газетах в різні роки, матеріали Саратського районного історико-краєзнавчого музею, опитувальні листи, заповнені  нашим героєм, та нагородні документи Центрального Архіву міністерства оборони (ЦАМО).